Марек Краєвський - Еринії

Проте жінка не простягнула йому долоню, а, покружлявши навколо нього, почала виконувати руками плавні рухи, неначе в такт повільної музики. При цьому зазирнула комісарові глибоко в очі.

― То це ви ― знаменитий комісар, гроза вбивць. ― Вона ледь не застогнала вражено. ― І у вас зелені очі. ― Вона торкнулася рукою його підборіддя. ― А який шорсткий, неголений, трішечки brusque [73] Грубий, різкий, брутальний ( франц .). .

Попельський стояв, як укопаний. Махль налив каву лише до однієї філіжанки й, відвернувшись до вікна, відразу почав сьорбати гарячий напій. На його голові серед ріденького волосся блищали краплини поту.

― Який у вас проникливий погляд, ― прошепотіла його дружина, приклавши руку собі до грудей. ― Ох, я аж тут це відчуваю!

Найостанніше, чого прагнув Попельський ― це щоб його спокушала жінка в присутності власного чоловіка. Він швидко надяг котелок, кивнув головою, пробуркотів слова прощання й вибіг з кабінету в коридор. Атож, адвокат Махль мав рацію, думав він, збігаючи сходами, напевно, кожен з нас є Орестом, і кожен несе свій хрест. Але його хрест особливий. Це страждання чоловіка, невпевненого в молодій дружині, жалюгідне виття гаданого рогоносця, безсоння старця, якому доводиться відчайдушно вірити в незламність подружжя. Смерть ― моя буденність, підозріливість ― його день і ніч. Кожен з нас є Орестом. Але не кожен ― Агамемноном.

Єжик спав цієї ночі надзвичайно добре. Після ранкового туалету, поглинувши сирочок з редискою й тарілку манної каші, якою цього разу він замастився зовсім трішки, хлопчик аж кипів веселістю й енергією, котра сьогодні не набувала злісних і руйнівних форм. Приводом такої незвичної Єжикової чемності була обіцянка піти погуляти, про що мама повідомила його, щойно малий прокинувся. Роздратований кількаденним перебуванням удома, малюк аж зашарівся від задоволення, почувши, що вони підуть подивитися на їхню нову хатку. Він відразу став ґречним і слухняно запихав рученята в підставлені рукави пальтечка. Під час натягання вовняних панчіх і блискучих черевичків малий не хвицяв ногами й не стусав маму, що стояла біля нього навколішках, а спокійно чекав, доки та порозплутує вузли шнурівок і знову позав’язує їх гарненькими бантиками. Він більше не гасав помешканням, несамовито репетуючи, доки мама, як зазвичай, досить довго й старанно добирала собі одяг, а тоді підфарбовувалася перед великим дзеркалом у передпокої.

Коли годинник на стіні вибив восьму, Єжик вийшов разом з мамою на сходи, а тоді наблизився до віконечка контори адміністратора. Пан Леон Гісс, могутній голос та велике черево якого трохи лякали хлопчика, привітався, посміхаючись, із мамою й простягнув їй ключ від комірчини, де тримали візочок. Єжик не любив цього приміщення, головним чином через те, що воно сусідило із дверима до льоху, який завжди згадувався в погрозах на адресу малого. Мама багато разів говорила, що зачинить його там у темряві за якісь балощі, проте ніколи досі цього не зробила. Льох у цих погрозах був «мокрою пивницею», а фраза набувала нового значення й перетворювалася в хлопчиковій уяві на чарівне закляття, схоже на ті, які він знав з казок. Хоча Єжик говорив небагато й ходив невпевнено, він добре знав почуття щонайбільшої радості й почуття щонайбільшого занепокоєння. Перше завжди асоціювалося з великою голомозою головою дідуся, а друге ― з вологим повівом пивничного запаху.

Коли мама зайшла до комірчини по візочок, наказавши синочкові чекати на сходах, Єжик, звісно, її не послухався. Наляканий близькістю льоху, він піднявся сходинками й заховався під лядою у конторі адміністратора. Якби він був старшим, то, можливо, збагнув би, що тихенько говорить у слухавку пан адміністратор. Але малюк, якому щойно виповнилося п’ятнадцять місяців, розумів лише поодинокі слова, що їх вимовляв Леон Гісс. З першого речення «Добридень, пане Кічалес, вона саме виходить з дому» хлопчикові видалося знайомим лише «добридень», а з другого «Я повинен піти за нею?»― тільки запитальна інтонація та слово «піти», після якого мама завжди додавала слово «прогулянка». Потому Єжик на диво зрозумів два слова, які часто чув від розгніваних рідних: «Гаразд, як ні ― то ні». Проте пан Гісс вимовив їх без добре знайомого хлопчикові роздратування. Пізніше малий зі свого сховку чув, як пан адміністратор наспівує й вистукує пальцями по ляді якийсь ритм.

За мить Єжика погукала мама. Але він не вибіг до неї, а заліз глибше під ляду й чекав дальшого розвитку подій.