Маргарита Хемлін - Дізнавач

Я вирішив порадитися з ним у невимушеній обстановці. Причому не в лоб, а за правилами, обхідними шляхами. Для чого купив пляшку горілки і заявився до нього додому найближчої суботи.

Візит мій був невчас. Дружина Євсея купала дітей, яких налічувалося троє. Від двох до майже восьми років. І що цікаво, всі хлопчики.

Євсей демобілізувався через поранення в момент, коли звільнили Україну і дозволили всім повертатися. Він і повернувся в рідний дім. Хатка у нього була така, що у війну ніхто на неї не зазіхнув. Тож заселився назад і зустрів свою дружину та її батька з евакуації. Євсеєвого батька, матір і трьох сестер, зрозуміло, розстріляли за обставинами воєнного часу.

До війни Євсей був одружений п’ять років. Дружина — Белка. Вони вважалися бездітними. Не виходило у дружини виношувати. А потім пішли діти.

І ось Белка їх купала.

Справа радісна, клопітка. Сімейна справа, звичайно. А я дітей тоді сильно любив, у першу чергу, через свою Ганночку-Ганнусю, донечку, і став допомагати Белці та Євсею. Підносив воду, гарячі відра знімав з плити. Плиту палили дровами, то я дров підрубав трохи.

Витирали дітей усі разом, щоб вони не застудилися на всяк випадок. Белка — найменшого, обережненько, а ми з Євсеєм по-солдатськи двох інших.

Усі хлопчики обрізані. Я спеціально помітив. Але по-доброму.

Пожартував:

— Чого ж ти їх, Євсею, всіх позначив! Ех ти, не кажучи, що комуніст, а як відповідальний за своїх синів, як ти міг їх обрізати, дати такий козир можливому ворогу розпізнати засланого розвідника?

Тут увійшов у хату батько Белки Довид Срулевич. Або Сергійович, як він сам себе називати не бажав, але Белка і Євсей його представляли саме так по-батькові.

Одного разу я натякнув Євсею, що йому, комуністу, не варто соромитися ніяких імен і тим паче по-батькові. Він за паспортом — Абрамович. А представляється Аркадійовичем. І тесть у нього — Срулевич. А він його на Сергійовича переробив. Негарно. Негідно звання людини, яка відрікається.

— Зараз вже не війна, нема чого ховатися. — Приблизно так я йому сказав.

Євсей з постійною своєю відкритою, але кривою посмішкою відповів:

— Я тільки через красу.

— Наплюй на красу. Ти ж не винен, що ваші імена для російської мови малопридатні. Вони, якщо чесно, ні для якої не придатні. То що, клички собі собачі набирати?

Євсей навіть перестав посміхатися:

— До чого тут клички, та ще й собачі? Я ж російське ім’я підставив.

Я схотів згорнути тему, бачу, зачепив за болюче:

— Я в тому сенсі, що для вас наші імена все одно що клички. То ви краще залишайте свої.

Звичайно, я висловив свою думку не дуже вдало. Але Євсей не образився, а, навпаки, став ближче до мене.

А зараз Євсей засміявся і кивнув у бік Довида:

— Ось хто позначив. Я стежив за кожним, щоб такого не сталося. І кожного Довид з-під носа крав. Хто саме різав Гришка і Вовку — не знаю. Довид не зізнається. А Йосипа — Зусель його поганий й різав. Йоську на честь товариша Сталіна назвали. І Довид чудово це знав. Я спеціально сказав йому, щоб не надумав молодшенького чіпати з єврейськими намірами. Ні, гад, і Йоську зіпсував. Без Белки не обійшлося. Вона цілком під його впливом. Але нехай. Різані-нерізані, аби були здорові. Німці, думаю, не полізуть. А більше я нікого не боюся. І німців не боюся. Бив я їх, Мишко, ти ж знаєш, як бив! І на честь того, що побив-таки, я своїх хлопців і зробив. І ще нароблю. Ми з Белкою вирішили не зупинятися. А за Довидом стежити треба пильніше. І Белці пістон уставити, щоб не розводила релігію. Ну, тепер що ж.

Але я бачив, що і сам Євсей усерйоз не проти довидової мракобісівської процедури. Так, з людей важко щось вибити, особливо звичаї і забобони, якщо ті процвітали в народі століттями. Хоч націоналізм, хоч будь-що інше. Люди виховуються важко і не одразу.

У такій м’якій обстановці наблизилися до вечері.

Сіли за стіл. Діти довкола бігають, їсти похапали, граються, галасують.

Вечеряємо.

Розливаю по чарці, по другій.

Євсей п’є нарівні зі мною.

Довид — ані краплі. Керує дітьми, щоб якось утихомирити потихеньку.

Потім не витримав, каже з виделкою в руці, на півдорозі застряг шматок, видно, думка підперла:

— За царизму єврей не пив. Він був Єврей з великої літери. На Єврея дивилися у сто разів більше. Він тільки тим і міг виокремитися, що не пив. Завжди тверезий. Це йому плюс ставили. За все інше — звичайно, мінус. Аякже. Мі-і-і-нус. Для Єврея спеціально закони робили. Туди не пускати, сюди не ставити. А за радянської влади всі стали з маленької — і росіяни, і євреї. І за радянської влади він став, як усі. І туди, і сюди. От єврей і п’є. А що — як і всі. Так і він. І плюса у нього не залишилося жодного. Ані однісінького. Суцільні мінуси.