Маргарита Хемлін - Дізнавач

Я відверто запитав, чи знає він про вбивство Горобчик Лілії і що з цього приводу думає. Тим більше, що жінка ще не похована, і її труп чекає на відплату.

Я не прихильник протоколів, хоч це завжди залишається суворою необхідністю. Спочатку я віддаю перевагу зустрічі за місцем проживання або роботи людини, що мене цікавить. У міліції сама обстановка привертає, щоб мобілізуватися. Я вважав і вважаю, що мобілізація організму шкодить слідству. Потрібна свобода і враження, що ось цей дядько зараз піде, і все повернеться у свій круг. За кілька днів я викликаю громадянина повісткою і тоді ніяка мобілізація не діє. Мобілізація не терпить попереднього розслаблення. А я це розслаблення якраз і даю, дотримуючись своєї задньої думки.

Тоді я більше волів оперувати кмітливістю, ніж освітою. Прийшов до міліції після демобілізації з армії за партійним набором кадрів. І бачив у собі насамперед людину, а не дотримувача законів. Мені було на той момент тридцять два роки.

Мойсеєнко Роман був гарним чоловіком, значно молодшим за Горобчик Лілію. Їй на момент раптової загибелі виповнилося тридцять вісім, йому — двадцять сім років.

Здавалося, самою природою Мойсеєнко був призначений для роботи на сцені. Чорнобровий, кароокий, темне хвилясте волосся, фігура, зріст і таке інше. Щодо Горобчик він був повною протилежністю. Вона до своєї загибелі була руда, і очі мала блакитні. Що ж до зросту, то вона була висока, маючи трішки зайвої ваги.

Деякі люблять показувати світлини з місця події, тому що розраховують уразити підозрюваного. Я не розраховував. Після війни виглядом смерті нікого не приведеш до тями. До того ж людина в голові завжди уявить страшніше, ніж насправді. Знаю по собі.

Мойсеєнко дивився на мене спокійно і відверто. Запах від нього линув негарний. За кілька днів п’яного перегару.

Він сказав:

— А що тут казати. Я вбив Лільку.

Таке швидке визнання мене не втішило. Тим паче враховуючи особу Мойсеєнка.

Я з усією строгістю сказав:

— Ви обманюєте слідство.

Він опустив погляд і ще раз наполіг на своєму.

Проти факту добровільного визнання не попреш. Тут треба починати протокол і так далі.

Головне, знаряддя злочину виявлено не було. У помешканні потерпілої знайшлося два ножі годящих розмірів. Причому однакові, точені, майже нові. Ножі інших фасонів теж були: але дуже маленькі і з помітною тупістю. Усі ножі чисті, наскільки можуть бути чисті ножі, якими користуються щодня.

Найближча сусідка вказала, що був ще й третій ніж. На вигляд начебто такий самий, але лезо, як стверджувала покійна Лілія за життя, виготовлене з особливої сталі. Чим вона і хвалилася, коли демонструвала його гостроту на власному нігті. Це дозволяло припустити, що знаряддям убивства послужив саме той ніж, що зник у невідомому напрямку.

Шукали добре. Але без належного результату. Між іншим, приховування знаряддя вбивства свідчило про тверезу думку злочинця. У стані сильного душевного хвилювання зловмисник найчастіше в паніці кидає зброю на місці свого злочину, не завжди через розкаяння, а начебто тому що дивується з учиненого власними руками.

Проти Мойсеєнка промовляло те, що сусіди бачили його на подвір’ї незадовго до виявлення мертвої Горобчик.

На словах Мойсеєнко добре описав, куди саме вдарив ножем. Але це нічого не означало, оскільки чутки про вбивство поширилися швидко. До приїзду співробітників органів на подвір’я на крик сусідки, яка заскочила до Горобчик за чимось, збіглися місцеві баби і миттєво рознесли далі опис трупа і тому подібне.

У морзі Мойсеєнко поводився гідно і дивився на Горобчик чесно розплющеними очима.

Начальство мене сильно похвалило за швидкі дії. Але за день до судового розгляду Мойсеєнко Роман Миколайович покінчив із собою шляхом самоповішання. Записки не залишив, тому що ручки або олівця в нього при собі не було, а оскільки він від початку не письменник і не революціонер у царських тюрмах, нічого пишучого він заздалегідь не попросив.

Факт його особистого визнання переважував усі доводи для продовження слідства. Іншої роботи вистачало. Часи були гарячі.

Справи відтіснили подію на задній план.

Одного липневого вечора я проходив у сутінках вулицею Клари Цеткін. Гуляв перед сном. Чомусь вибрав новий маршрут — від свого помешкання до річки — Стрижня. Можливо, потягло глянути на військовий шпиталь, в якому довгий час лежав, заліковуючи поранення фронту після перемоги і де доля щасливо звела мене з моєю дружиною Любочкою. Вона працювала там санітаркою в хірургічному відділенні.