– І що ви робите в таких випадках?
Портьє дістав із кишені швейцарський ножик і, ставши перед шпариною на коліна, трохи повозився з замком. За кілька хвилин шафу було відчинено. Портьє першим заглянув досередини і раптом несамовито заволав:
– Матінко Божа! Там чиєсь тіло!..
Вістович відштовхнув його і зазирнув туди сам. У шафі справді лежав чоловік з підібганими колінами і нагнутою вниз головою. Тільки так він міг уміститися у такому малому просторі. Комісар найперше потягнувся до його зап’ястя і спробував намацати пульс. Чоловік у шафі не був мерцем…
– Виклич лікаря! – наказав комісар переляканому портьє.
Вістович зняв плащ і спробував дістати непритомне тіло з шафи. За декілька спроб йому це вдалося. Він лишив чоловіка на підлозі, а сам відійшов убік, щоб віддихатись. За хвилину в кімнату проник ад’юнкт Самковський. Він усе ще стеріг тіло Вольфович у покоях під номером «39», а оскільки ті були зовсім поряд, то Самковський почув зойки портьє і грубуваті окрики Вістовича.
Ад’юнкт зупинився в дверях і втупився поглядом у нерухоме тіло.
– Хто це? – здавлено запитав Самковський.
Було видно, як сильно йому не хочеться возитися з іще одним трупом.
– Схоже, що це наш дорогий Франц Тепфер, якого я сьогодні сподівався побачити в купе віденського потяга, – сердито видихнув комісар, – він, бачте, вирішив залягти собі в шафі…
Ад’юнкт нахилився над тілом.
– Від нього смердить алкоголем, – сказав Самковський.
– Я помітив, – відповів комісар.
– Кого ж тоді бачили вранці? Хто здав ключі від цього номера? – запитав ад’юнкт.
– Убивця, Самковський, убивця… – Вістович знову одягнув свій плащ. – Дочекайтесь лікаря і дайте мені знати, коли цей добродій отямиться…
Комісар попрощався і вийшов із номера. Унизу він уже вкотре за сьогодні зустрівся з чорнявою рецепціоністкою.
– Пане комісаре, – стомлено мовила та, – як довго ще поліція тут перебуватиме?
– Як вас звати? – замість відповіді мовив той.
– Данута, – відповіла та, – а чому пан питає?
– Бо сам не можу дати ствердної відповіді, красуне…
Вийшовши з готелю, Вістович поволі рушив Трибунальною на Ринок, а звідти через Галицьку на площу Фердинанда. Поодинокі перехожі перебігали, ховаючись під парасольками, здебільшого з костелу до фіакра або куди-небудь в кав’ярню чи господу, де на них уже чекала добра житня «балабанівка». Спожити її, закусивши апетитною канапкою, кожен міщанин міг принаймі з двох причин: по-перше, була препаскудна погода, по-друге, неділя…
З ресторації готелю «Жорж» долинув запаморочливий запах свіжих «кайзерок». Вістович, пригадавши, що не встиг сьогодні поснідати, ковтнув слину, але рушив далі, на Академічну. Спочатку слід було зайти в дирекцію поліції.
У кабінеті було сиро і смерділо вчорашнім тютюном, тому комісар найперше прочинив вікно і, не знімаючи плаща, сів за свій стіл. Крім нього, тут працювали ще двоє, але, звісна річ, нікого з них сьогодні не було. Падлюка Самковський, якому випало чергувати в неділю, подзвонив чомусь саме йому.
Раптом двері прочинились, і Вістович різко схопився з місця. Усередину зайшов невисокий гостроносий чоловік в капелюсі і такому ж, як у нього самого, промоклому плащі. Обабіч носа була пара уважних очей, а над ними рівними дугами сивіли брови.
– Сидіть, не вставайте, Вістовичу, – сказав він спокійним тоном.
Голос у нього був дещо хриплуватим і, схоже, мучив нежить.
Чоловік умостився в кріслі навпроти і найперше дістав з кишені хустину, в яку щосили висякався.
– Срана погода, – висякавшись, він знову склав хустину вчетверо і сховав її назад, – що ви тут робите, комісаре?
– Пане заступнику, я…
– Зачиніть вікно.
Вістович підвівся і затраснув його. Заступник директора львівської поліції Вільгельм Шехтель підтягнув до себе попільничку і запалив цигарку.
– Продовжуйте, – сказав він, випускаючи струмінь диму.
– Я хотів дізнатись, чи не мали ми раніше справи з убитою панянкою Вольфович, її батьком чи кимось із родичів, – пояснив комісар.
– Не мали, – коротко відповів Шехтель, – і не могли мати…
Вістович здивовано глянув на шефа.
– Продовжуйте, – сказав той, – як посувається слідство?
– Я гадаю, що панянка Вольфович зупинилась у готелі, аби з кимось таємно зустрітись. Найімовірніше з коханцем… Я вивчив список постояльців і запідозрив такого собі Франца Тепфера. Сьогодні він повинен був виїхати до Відня, але у вагоні його місце виявилось порожнім. Потім я знайшов Тепфера непритомним у номері.
Читать дальше