Богдан Коломийчук - В'язниця душ

– Стривайте… – портьє напружив чоло і скривився, мовби це завдало йому пекучого болю, – вона запитала, чи вільно кому-небудь пройти до її покоїв… Але тільки й того. Мені здається, вона просто цікавилась…

– На дідька львів’янці поселятися на ніч у готелі, – буркнув комісар, – ясна річ, вона мала тут призначену зустріч. Тільки, курва, з ким?..

– Того панові не повім…

– Що ви їй відповіли на те запитання?

– Що панну можуть навідати, але для цього слід записатися на рецепції.

– І відвідувачів не було?

– Я вже сказав раніше панові ад’юнкту, що ні.

Вістович зазирнув у список постояльців, який досі тільки раз пробіг очима. Безумовно, убивця той, з ким Алоїза Вольфович мала тут зустріч. Імовірно, її коханець…

– Прошу пана, я можу йти? – обережно запитав портьє і, отримавши ствердну відповідь, хутко відкланявся.

Комісар зручно вмостився за столиком готельної ресторації і запалив цигарку.

Якщо ніхто не приходив до неї з вулиці, значить, убивця мусив поселитись тут у той самий день. А виїхати…

Вістович раптом гарячково став вивчати список і знайшов тільки одного постояльця, котрий винайняв номер учора ввечері, а виселився сьогодні о шостій ранку, одразу після вбивства! Поруч з іменем Франц Тепфер було дописано: «Замовити квиток до Відня на неділю 12 вересня…» Цілком імовірно, що цей Тепфер і є вбивця, який тікає просто з-під носа львівської поліції.

Комісар скочив з місця і кинувся до рецепції. Там усе ще була та сама брюнетка, але цього разу Вістовича цікавило тільки її обличчя.

– Слухаю пана, – сказала вона.

– Хто замовляв квиток до Відня ось цьому добродію?

Комісар тицьнув пальцем у список.

– Пану Францу Тепферу замовила я…

– Як ви це зробили?

– Задзвонила на двірець і попросила залишити місце першого класу на це ім’я, – пояснила дівчина.

– А у відповідь вам назвали вагон і номер купе? – гарячково запитав комісар.

– Так.

– Чудово, а тепер скажіть його мені. – Вістович дістав з кишені записник і недогризок олівця.

Дівчина зазирнула в списки і швидко продиктувала:

– Четвертий вагон, прошу пана, і купе номер два.

– Розумниця, – промовив з вдячністю комісар і потягнувся до телефонного апарата.

За кілька хвилин він попросив з’єднати його з двірцевою поліцією.

– Говорить комісар Вістович! – гаркнув він у трубку ще за півтори хвилини. – Пане майоре, якщо не помиляюсь, віденський поїзд відходить о пів на одинадцяту?.. Так? Слухайте уважно, у четвертому вагоні, в купе номер два, сидітиме злочинець… Так!.. Ім’я: Франц Тепфер… Я також виїжджаю…

Комісар поклав слухавку і хутко подався до дверей.

– Накажіть не прибирати номер, в якому жив цей Тепфер! – гукнув він наостанок.

Опинившись на вулиці, комісар щодуху кинувся у порожній фіакр і вирушив на двірець, де за якихось чверть години зі Львова до столиці мав вирушити потяг.

Вістович відчував неймовірний азарт. Куди й подівся його паскудний вранішній настрій. Передчуття того, що по гарячих слідах вдасться впіймати вбивцю, причому йому одному, гріло, аж розпікало нутро. Без сумніву, за двадцять років роботи в поліції він і без того заслужив на підвищення, а після цього випадку у директора не залишиться аргументів для відмови.

Фіакр піднімався вулицею Казимира вгору, і Вістович нетерпляче споглядав сірі будинки, продовгувату в’язницю для кримінальних злочинців, «Бригідку», далі почалися військові касарні, промайнув костел Святої Анни і фотостудію Еттелеса. Тут він довше затримав свій погляд і нервово потягнувся за цигаркою. Комісар чудово знав цю студію, точніше, добре її пам’ятав, хоча був тут усього лише раз.

У серпні 1880 року він, тоді ще молодий офіцер кавалерії, не тямлячись від щастя, вів сюди свою наречену, актрису театру Скарбека Анну Каліш. Вони щойно вийшли з костелу Св. Анни після вінчання і, пройшовши під шаблями офіцерів полку, неквапно подалися робити весільну світлину. Йона Еттелес був як завжди привітний. При появі молодят його помічники заметушились, а сам він зауважив, що при такій чудовій погоді гріх не зробити фото в саду. Вістович та Анна погодились і рушили за ним. Перетнувши павільйон, вони спустилися кількома сходинками в затишний сад, де під яблунею вже стояло крісло. Фотограф запропонував Анні сісти, а Вістовичу стати збоку. Тоді накинув на себе чорне покривало і попросив молодят не рухатись і не відводити погляду. Потім спалахнула магнезія…

Цю світлину Вістович зберігає досі. Він у парадному мундирі з шаблею при боці, вона у білосніжній весільній сукні. Обоє трохи спантеличені, але щасливі. Здавалось, то був їхній єдиний, по-справжньому щасливий день. Через два роки після весілля він перейшов працювати у поліцію, і все змінилось. Щодня маючи справу зі збоченцями, вбивцями, ґвалтівниками та сектантами, Вістович сам ставав схожим на них. Принаймі так стверджувала його дружина. Що ж до Анни, то невдовзі після весілля вона опинилась у полоні театральної слави. Ім’я її не сходило з афіш, а вдома вона почала з’являтися дедалі рідше, пояснюючи це репетиціями, а під час суперечок тим, що їй приємніше бути в товаристві театральних друзів, аніж грубого чоловіка.