Богдан Коломийчук - Небо над Віднем

– Приніс, – обережно сказав Шойман.

– Давайте сюди.

Лікар неохоче дістав з валізи паперовий згорток і передав співрозмовнику. Диявольське обличчя Цахера, освітлене вже третім сірником, розплилося в приязній усмішці.

– Тепер ласкаво просимо до втраченого раю, докторе Шоймане, – промовило воно, – ходіть за мною.

Попри таке запрошення, Цахер повів його далі кудись донизу, освітлюючи дорогу лише черговим сірником. Якщо рай справді існував, то він мав би знаходитись десь у підвалі міської «дурки». Шойман подумав, що навряд чи зуміє відібрати свої гроші назад, і його потроху почав охоплювати відчай.

Декілька хвилин вони йшли довгим лабіринтом, дослухаючись до приглушених криків, що долинали згори. Тільки тепер Шойман відчув, які ж насправді важкі його валізи. Щоразу, коли зачіпався ними за темну стіну, доктору здавалось, що він от-от покине цей тягар до бісової матері, тільки б не відстати від свого проводиря.

– Чому… ми… йдемо… цим… підземеллям? – долаючи важке дихання, запитав доктор.

– Тому, що вкрай необхідно, щоб нас ніхто не побачив по дорозі, – пояснив Цахер.

– По дорозі… куди?..

– Я ж вам говорив.

– Та срати я хотів на ваш втрачений рай, – закричав Шойман, – поясніть усе до ладу!

Він, врешті, не витримав і зупинився, кинувши валізи на землю. Потім дістав з кишені хустинку і витер нею вологе чоло. Зненацька його ніздрі вловили свіже повітря.

– Ми прийшли, – сказав Цахер, – найгірше позаду, докторе, далі все буде гаразд…

З цими словами, він прочинив двері, за якими виднілися високі чагарники і зоряне серпневе небо.

– Слава Богу, – зітхнув лікар і, взявши знову свої валізи, подався до виходу.

Щойно вони опинились назовні, Цахер притримав доктора за рукав.

– Зачекайте, – промовив той, роззираючись довкола, – часом цими околицями з «дурки» тікають психи.

– Звідки ви знаєте? – здивувався Шойман.

– Колись у цій лікарні працював психіатром.

Та перш, ніж доктор встиг здивуватись, той потягнув його вузькою стежкою донизу, де вони натрапили на залізничну колію. Трохи поодаль від них стояв локомотив з одним-єдиним продовгастим вагоном.

– Йдемо туди, – наказав Цахер.

– Геніально, – не втримався Шойман, – звісно, якщо неможливо придбати квиток, то можна винайняти потяг і відправити його до Відня.

– Потяг не до Відня, – коротко відповів той, намагаючись втримати рівновагу на розсипах дрібного каміння.

– А куди ж?

– До Станіслава. Все поясню потім…

Біля вагону їх зустрів юнак у якійсь чудернацькій лівреї і, чемно привітавшись, забрав у лікаря валізи.

– Ласкаво просимо, докторе Шоймане, – сказав він, пропускаючи того вперед, – ваше купе під номером тринадцять.

Лікар подякував і рушив металевими сходинками досередини. В своєму купе він з приємністю розвалився на м'якому сидінні. Юнак приніс валізи.

– Якщо бажаєте чогось випити, то можна замовити сюди або перейти до ресторану, – сказав юнак, – ресторан у кінці вагону.

– Я вирішу пізніше, – відповів лікар, пригладжуючи бороду.

– Зичу вам приємної подорожі, пане докторе. В Станіславі будемо за чотири години…

Юнак вже хотів іти, проте Шойман його зупинив.

– Прошу сказати, а той пан, що був зі мною… Він тут? Я не зауважив, куди він подівся.

– В сусідньому купе, пане докторе. Передати йому щось?

– Ні-ні! В жодному разі. Тобто… нехай відпочиває.

Як тільки двері за ним зачинились, Шойман з полегшенням визувся з черевиків і відкинув голову на спинку сидіння. Рай тепер видавався йому значно ближчим. Він був тут, у цьому купе. І сюди вже нікого не підсадять, бо, по-перше, воно невелике, і в ньому не вистачить місця на двох, а по-друге, доктор готовий власноруч виштовхати будь-якого непроханого сусіда. Заплативши дві тисячі крон, він має право їхати сам.

Його справді ніхто не потурбував, і Шойман врешті заснув. Доктору наснилося підземелля «дурки», з якого їм ніяк не вдавалось вийти. Попереду йшов Цахер з сірником у руці, і було зрозуміло, що він заблукав. Шоймана охопила лють.

– Scheiβe, scheiβe, scheiβe… [3] Scheiβe, scheiβe, scheiβe… (нім.) – Лайно, лайно, лайно… – не вгаваючи, промовляв про себе доктор.

Цахер зненацька повернувся до нього обличчям і, приязно посміхнувшись, промовив:

– Пане докторе, вам не личить вживати подібних форм лексики. А якщо вас раптом почують душевнохворі нагорі? Всі вони – мої колишні пацієнти, і мені буде соромно за таке товариство.

– Halt dein verdammtes Maul! [4] Hah dein verdammtes Maul! (нім.) – Стули свою срану пельку! – відповів йому лікар і з приємністю зауважив, що його слина осіла в Цахера на обличчі.