Богдан Коломийчук - Небо над Віднем

Чоловіки перезирнулися в темряві.

– Це все, що буде потрібно від нас? – запитав Габор.

– Даю слово, угода залишиться незмінною.

– Ми мусимо подумати.

– На жаль, панове, час для роздумів – це занадто велика розкіш в моєму становищі, – сказав Ніколаєв, – приймайте рішення тут і зараз.

Габор зиркнув убік двох сербів, що несподівано підійшли до них ближче. Навряд чи вони так просто відпустять їх з цього острова.

– Гаразд, ми згодні, – видихнув він.

В темряві почулося, як Лайош спересердя вилаявся, промовивши щось на зразок «Курва твоя мати!», даючи зрозуміти, що не в усьому згоден з товаришем. Однак, рішення було прийнято без нього.

– Завтра опівночі на цьому ж місці зустрічаємось знову. Я сповіщу вам частоту хвилі для отримання радіограми, – мовив посол, – чи має панство до мене питання?

– Подейкують, що тут, на острові, оселився маніяк, – сказав Габор, – це правда чи лише чутки?

– Не читайте будапештських газет, – відповів Ніколаєв, – мабуть, за маніяка сприйняли когось із моїх сербів. А їм того тільки й треба. Менше людей від того тут вештається.

– Так я й думав. На все добре, – попрощався Габор, і вони з Лайошем подалися до свого човна.

Доктор Шойман з подивом дізнався, що за адресою, яка була вказана на візитці Цахера, знаходилась психіатрична лічниця. «Той сучий син вирішив пожартувати зі мною», – промайнула в нього думка. Все це справі скидалося на невдалий жарт, і мозок почав істерично наказувати Шойману повертатись назад, проте тіло його не послухало. Невдовзі мозок почав благати, але доктор не зрушив з місця ані на крок. Зрештою, куди йому було повертатись? Назад до панічного міста? У свій духітливий кабінет, в якому тхнуло страхом і безнадією? До того ж завтра там будуть інші люди… За сьогодні доктор Шойман встиг завершити всі свої справи, спакувавши з нечуваною швидкістю найнеобхідніше в дві валізи і навіть не попрощавшись, як слід, зі своєю вірною Клавдією, котра служила йому чесно і віддано багато років.

Доктор Шойман наказав мозку заткатися і, стиснувши в спітнілих руках свої валізи, рушив до головного входу. Ніхто не стеріг відчинену браму, та й уздовж дубової алеї йому не трапилось ані душі. Лише коли доктор минав сухий покинутий фонтан, десь над головою голосно каркнув ворон. Шойман підскочив на місці.

– Verdammt noch mal! [1] Verdammt nochmal (нім.) – Якого дідька? – від несподіванки викрикнув він.

Потім звів очі догори і люто додав:

– Vepriss dich!.. [2] Vepriss dich! (нім.) – Йди в сраку!

– Докторе Шоймане? – раптом почулося звідкілясь.

Віденець підскочив удруге, але цього разу стримався від лайки.

На сходах перед дверима лікарні він розгледів Цахера.

– Ви спізнюєтесь, докторе, – знервовано промовив той, – швидше, в нас мало часу!

Шойман видихнув з полегшенням і поспішив до нього. Цахер зустрів того палючим поглядом. Шкіра на його обличчі натягнулася так, що здавалось от-от трісне, а жувальні м'язи сердито сіпалися.

– Ми домовились на десяту, пане докторе, – нагадав Цахер, – а зараз майже пів на одинадцяту.

– Пробачте, я…

«Сумнівався до останньої миті», – хотів сказати Шойман, але вчасно замовк.

– Я не сподівався, що за цією адресою виявиться психіатрична лікарня, – промовив натомість він.

– Ви хіба не львів'янин, чорт забирай?

– Ні.

– Гаразд, ходімо.

Цахер потягнув до себе важкезні двері і пропустив його в темний коридор.

– Мені дивно, чесно кажучи… – промовив Шойман і знову замовк, дослухаючись до свого відлуння.

– Що саме вам дивно? – запитав Цахер і, чиркнувши сірником, підніс вогонь до свого обличчя.

Воно тепер було таким зловісним, що лікар продовжив не одразу.

– Що саме вас дивує? – повторило це обличчя, вимовляючи роздільно кожен склад стримано-спокійним тоном, мовби його співрозмовником був псих.

– Чому ви запросили мене в… «дурку»?..

Цахер несподівано розреготався так, що в доктора захолола кров.

– Ви ж хотіли вирватися з цього провінційного світу, правда, пане Шоймане?

– Звісно, але я хотів зробити це в прямому значенні! – лікаря почала розбирати лють. – Якби я прагнув заховатись поміж хворими, то, принаймі, обрав би своїх пацієнтів!

Сире відлуння темного коридору насмішливо повторило цю розмову.

– Не турбуйтесь, докторе, – спокійно мовив Цахер, запалюючи другий сірник, – я вам пообіцяв, що ви опинитесь у Відні, і ви там опинитесь післязавтра. Навіть якщо зараз ви на Кульпаркові. Гроші принесли?