Богдан Коломийчук - Візит доктора Фройда

Вістович напружено вслухався у його слова і рухи, намагаючись уявити, де саме за його спиною той знаходиться.

– Так чи ні? – повторив маніяк.

– Так.

– Саме тому я хочу зрівняти ці умови. Ви дещо зробите, пане Вістовичу, причому не пізніше сьогоднішнього ранку. Готові до того, щоб приміряти на себе мою роль, комісаре?

– Про що йдеться? – не зрозумів той.

– Про те, що завтра, пане Вістовичу, ви прийдете в поліцію не як комісар, а як злочинець. Тобто напишете зізнання у нещодавніх убивствах.

– Що ти плетеш, ідіоте? – не втримався комісар. – Усі подумають, що я просто з'їхав з глузду.

– А ви зумієте їх переконати, навіть якщо це здасться їм маячнею, – спокійно відповів Упир. – Для переконливості навіть підіть у редакцію якої-небудь газети і зробіть зізнання там. Впевнений, вони будуть надзвичайно вдячні вам за сенсацію.

– Ще б пак… – процідив комісар.

Він раптом відчув, що втрачає терпіння. Вихопивши з кишені зброю, Вістович різко повернувся назад і вистрілив навмання. Було чути, як куля влучила в бетонну стіну і, відбившись від неї, рикошетом полетіла у воду. Позаду вже нікого не було, мовби хвилину тому комісар говорив сам із собою. Тоді він направив поперед себе ліхтар, шукаючи ним свого співрозмовника, але той, мов крізь землю провалився.

– Щоб ти здох, падлюко! – Вістовичу нестерпно хотілося вистрілити ще раз, і він був переконаний, що цього разу таки влучить. Навіть якщо побачить перед собою лише тінь маніяка, а не його самого.

Втім, укотре складалося враження, що цей Упир насправді не упир, а привид, що міг з'являтися і зникати тоді, коли йому заманеться.

– Гаразд, я все виконаю! – вигукнув комісар. – Чуєш мене, падлюко? Вранці напишу в поліції зізнання, що це я убивця! Тільки не чіпай Бейлу. Вона ж тут зовсім ні до чого… Чуєш?..

Однак тепер з ним розмовляло тільки відлуння. Від смороду й задухи ставало нестерпно, і комісар подався до виходу. Добряче поблукавши, він таки опинився на поверхні, де до нього обережно наблизились Самковський з іншим поліцейським.

– Усе гаразд, шефе? – запитав ад'юнкт.

– Ні, – буркнув той у відповідь. – Ми в дупі, Самковський… У найгіршій дупі за все життя. Принаймні я…

Більше не кажучи ані слова, комісар подався у бік свого помешкання на Вірменській.

– Знаєте, Вістовичу, а я ж міг сто разів поїхати з цього проклятущого Лемберга. Мене кликали до Відня… – директор львівської поліції важко сперся рукою на віконну раму і трохи поспостерігав, як між подвійною шибкою істерично б'ється перша весняна муха, що прокинулась від несподіваного сонячного тепла.

– Звісно, в столиці я б займав нижчу посаду, – продовжив він, перевівши погляд на ранкову вулицю, якою жваво сновигали пішоходи і фіакри, що, здавалось, також прокинулися від довгої сплячки. – Але мене б принаймні не оточували звідусіль ідіоти.

Тут він перевів погляд на підлеглого. Вістович змовчав. Комісар був блідий як смерть, а під очима його від тривалого безсоння промалювалися темні круги.

– Скажіть щось, в біса! – не витримав Шехтель.

– На жаль, сказати нічого, пане директоре.

– Тоді повторіть, що за гівно ви принесли мені на стіл?

– Моє зізнання, пане директоре.

– В тому, що ви і є той самий Упир?

– Так.

– Курва, та ви справді ідіот, Вістовичу! – закричав директор. – Чи це у вас від алкоголю?

– Ані перше, ані друге, – незворушно відповів комісар, чим остаточно вивів шефа з рівноваги.

– Тобто ви справді замордували усіх тих нещасних жінок?! – заверещав Шехтель.

– І двох чоловіків.

– Тоді, чорт забирай, вас заарештовано, комісаре!

Шехтель швидким кроком підійшов до дверей і рвучко їх прочинив.

– Хто там є, сюди! – гукнув він у коридорний простір.

За хвилину в кабінет зайшли двоє поліціянтів.

– Взяти цього скурвисина, – наказав їм директор.

Однак ті остовпіли й тільки мовчки закліпали очима.

– Я сказав, узяти його, – повторив наказ Шехтель. – Одягніть на нього кайданки.

Чоловіки нерішуче ступили крок уперед. Втім, комісар підвівся сам і простягнув їм зап'ястя.

– Робіть, що кажуть, – промовив він їм.

За хвилину на руках у комісара вже блискотіло залізо.

– Відведіть його до бісової матері в камеру, – вже спокійніше сказав Шехтель. – Нехай посидить там кілька днів, поміркує…