Богдан Коломийчук - Візит доктора Фройда

– Скільки вам знадобилося часу? – поцікавився Вістович.

– Щоб знайти вас? Більше тижня, – відповів Штальман.

– Курва! – не втримався комісар. – За якийсь тиждень мене знайшли в іншій країні, ледь не вночі, у Богом забутій місцині на березі моря…

– В наш час телефонного і телеграфного зв'язку це неважко, – зазначив його співрозмовник. – Крім того, ваша остання справа… Знаєте, у вашого начальника, пана Шехтеля, до вас великі претензії.

– Знаю, – буркнув Вістович.

– І не тільки в нього, – продовжив Штальман. – Пригадується, президент міста Львова, пан Нойманн, закидає вам зруйнування цілої кам'яниці на вулиці Потоцького. Однієї ночі, кажуть, там стався вибух.

– Я тут ні до чого, – спробував заперечити Вістович, але зрозумів, що чоловіку навпроти насправді плювати на це.

– І, якщо пригадуєте, тутешня пароплавна компанія досі з'ясовує обставини, за яких позбулася цілого судна…

Вістовича всі ці нагадування наслідків його попередньої справи, яка, власне, й привела його до Данцига, добряче роздратували. В одну мить він позбувся будь-якого співчуття до Штальмана.

– Смію також додати, – продовжив той, – що й кошти, які дозволяють вам знімати помешкання в цьому місті, рано чи пізно скінчаться.

– Здається, я не зовсім добре вас зрозумів, – після короткої мовчанки сказав комісар.

Він випустив струмінь диму у бік співрозмовника і дивився на того, трохи примруживши ліве око.

– Не зовсім добре? – перепитав Штальман.

– Гівняно, – уточнив Вістович.

– Що саме ви гівняно зрозуміли? – в тон запитав віденець.

– Ви мені, курва, погрожуєте чи просите про допомогу? – комісар підвищив голос.

– Не мав на меті вам погрожувати, – примирливо сказав Штальман.

– Тоді на біса ці розмови про мої проблеми?

– Я можу їх вирішити.

Вістович ще раз неквапно втягнув дим у легені і роздавив у попільничці вже безнадійно короткого недопалка. Здавалось, за цей час він вирішував, повірити цьому типові чи послати його під три чорти.

– Що саме ви можете вирішити? – перепитав він: – Заладнаєте мої неприємності у Львові?

Останнє Вістович сказав дещо насмішкуватим тоном, а проте Штальман відповів йому серйозно:

– Саме так, комісаре. Точніше, я вже це зробив. Можете хоч сьогодні повертатися до рідного міста.

Комісар, який збирався закурити знову, завмер із запаленим сірником в руках, не донісши його до цигарки.

– Знаєте, пане Штальмане, – мовив він, – я останнім часом геть не сприймаю жарти. Гадаю, через тутешній клімат…

– Я не жартую, – похитав той головою, – ваш начальник, директор лемберзької поліції Вільгельм Шехтель, мій давній приятель, а шеф Evidenzbureau – рідний дядько моєї дружини. Як гадаєте, цього досить, щоб розв'язати чиїсь дрібні негаразди?

Замість відповіді комісар щосили тріпнув рукою, в якій тримав сірник, оскільки полум'я вже дісталось до пальців.

– Вам видніше, – сказав він, урешті запаливши цигарку іншим сірником. – Але я не впевнений, чи можу вам допомогти.

– Зробіть, що під силу…

Вістович помітив, як зморшки на обличчі цього чоловіка раптом стали різкішими, а в його очах прочитався біль і втома. Втім, відповідь його була рішучою:

– Даруйте, пане Штальмане. Я змушений відмовитись…

– Вам так сподобалося в Данцигу, що не хочете повернутись додому? – запитав віденець.

– Якщо подумати, то повертатися мені нікуди, – відповів комісар. – У Львові мене ніхто не чекає.

– Ну що ж… Переконати вас я навряд чи зумію, – дещо розчаровано проказав шеф-інспектор. – Хай буде так… Жаль тільки витраченого часу.

Він звівся з-за столу і, діставши з гаманця декілька марок, поклав їх на стіл біля свого кухля.

– Бувайте, пане Вістовичу.

Штальман одягнув пальто і рвучко подався до виходу. Залишившись за столиком сам, комісар неквапно допив свій портер і викурив ще одну цигарку. Тільки тепер у голові відчулося легке приємне запаморочення від тютюну й алкоголю. Та водночас глибоко в душі озвалися голоси сумління. Вони були зовсім тихими і говорили несміливо, а проте повідомляли Вістовичу, що слід було б проявити більше співчуття до цього чоловіка. Але надто вже не хотілося знову зв'язуватися з Віднем… Сумління врешті стихло і надалі мовчало, тож комісар спокійно попросив рахунок і, заплативши, вийшов на вулицю.

Було вже зовсім темно, і навіть море зникло в густому проваллі балтійської ночі, озиваючись звідти лишень холодним вітром і звуками прибою. Вістович підняв комір плаща і глибше насадив на голову капелюха. Після теплого трактиру прибережний холод пронизував його до самих кісток. В цей час йому подумалось, що вечірні прогулянки біля моря краще припинити. Якось надто легко вдалося Штальману його вистежити. А на місці цього віденця міг бути будь-хто інший… Відігнавши, врешті, цю думку, що відгонила параноєю, комісар прискорив крок і невдовзі звернув з набережної. Тут, під блідо-жовтою плямою світла вуличного ліхтаря, починалася вузенька брукована вуличка, що вела до його тимчасового дому. Вістовичу вистачало грошей на невеликий, проте зграбний одноповерховий будинок, з вікна якого вдень виднілося море. Звісно, в його становищі вимушеної еміграції було б значно мудріше винаймати всього лишень кімнату де-небудь в іншій, дешевшій частині міста, проте він сподівався на краще. Наприклад, на те, що невдовзі в нього з'явиться тутешнє джерело прибутків. Найімовірнішою здавалась можливість влаштуватися на службу до німецької поліції, проте Вістович усе зволікав. Зрештою, справді вартувало почекати, доки про нього забудуть і у Львові, і в Данциґу.