Богдан Коломийчук - Готель «Велика Пруссія»

Втім, дарма, бо Ніцпон несподівано жваво схопився з місця й, виставивши уперед кулаки, з ненавистю кинувся на того, хто щойно його образив. Фабриканту вистачило кількох секунд, аби добігти до кривдника й, наче бику на кориді, люто ткнутися в бік своєму тореадорові. Фон Гарпе, який був вищим за Ніцпона на добрих дві голови, болісно зойкнув і переламався навпіл, наче швейцарський ніж. Одразу ж до них підскочили Еберт і полковник Альсдорф.

– Ніцпоне, чорт забирай, ви зовсім з’їхали з глузду?! – ​закричав Еберт, хапаючи фабриканта за комір і щосили намагаючись відтягти нападника від жертви. Йому на поміч поспішив полковник.

Фабрикант люто заревів, але таки облишив статс-секретаря й одразу ж відіпхнув від себе його рятівників. Фон Гарпе непевно випростався, болісно тримаючись за бік.

– Ви в порядку? – ​голосно відсапуючись, запитав у нього Еберт.

Той ствердно кивнув.

– При всій повазі, дорогий фон Гарпе, я б відповів на таку образу схожим чином, – ​зазначив полковник.

– Що ж, груба сила стає в пригоді, коли не досить клепки, – ​майже пошепки відповів статс-секретар, поправляючи краватку.

– Послухайте, добродію… – ​Ніцпон вже вирішив повернутися на своє місце біля вікна, проте, розчувши ці слова, зупинився.

– Годі вам, – ​зупинив його Альсдорф, – ​хоч трохи стримуйте себе, зробіть ласку!

– Ви самі сказали, що вчинили б так само!

– Але й зважав би на те, скільки перед тим випив!

– Чорта з два! Я не п’яний…

– Але й тверезим вас не назвеш!

– Хай йому біс, Ніцпоне, давайте вирішимо усе поєдинком честі! – ​озвався скривджений.

– Хочете стрілятися? – ​зрадів той. – ​Я не проти!

– Припиніть! – ​встряв Еберт. – ​Що за дурість? Ніхто не буде стрілятися!

– Ні, буде! Або ж цей клерк вибачиться за свої слова!

– Заради Бога, фон Гарпе, скажіть, що шкодуєте! – ​попросив Еберт.

– Шкодую? Анітрохи!

– Час і місце! Обирайте час і місце, як у старі добрі часи!..

– Тихо всі! – ​раптом гаркнув на них, мов на солдатів, полковник.

Як не дивно, це спрацювало, і чоловіки змовкли. Тим часом Альсдорф також без слів тицьнув пальцем на двері. З того боку хтось нервово стукав… Статс-секретар, поглянувши на присутніх недобрим поглядом, пішов відчиняти. За дверима стояла небога покійника, Елізабет. Її тонку постать в чорному було майже не видно на тлі сутіні, що панувала в коридорі. Виразним було тільки бліде, наче крейда, обличчя з почервонілими від сліз очима і така ж біла хустинка, яку вона зминала в руках.

– Що… що у вас тут відбувається? – ​слабким вистражданим голосом запитала Елізабет.

– Що відбувається? – ​якомога бадьоріше перепитав статс-секретар. – ​Нічого особливого. Ми трохи посперечалися через… політику кайзера.

– На Бога, панове, не час зараз для політичних суперечок.

– Ваша правда, пробачте…

Елізабет піднесла хустинку до очей і, втерши новий приплив сліз, промовила:

– Запрошую вас до поминального столу. За п’ятнадцять хвилин у вітальні…

І, не чекаючи відповіді, згорьована племінниця покійного банкіра зникла в темному коридорному просторі.

Зачинивши двері, фон Гарпе обвів поглядом присутніх. Кожен був зайнятий тим, що приводив до ладу свій одяг.

– Це ж треба, – ​видихнув статс-секретар, – ​зганьбилися в день похорону…

– Облиште, – ​відмахнувся полковник, – ​важкий день, випили трохи. З ким не буває?

– До речі, ви говорили, що кальвіністи не влаштовують поминальних обідів, – ​закинув йому Еберт.

Той стенув плечима.

– Можливо, небога Штефана не кальвіністка.

– Так чи інак, я голодний, – ​зазначив Ніцпон, який потроху почав тверезіти.

Інші, схоже, також були не проти поїсти. За чверть години, як і запрошувала Елізабет, чоловіки вийшли з бібліотеки й спустилися у вітальню, звідки долинав запах наїдків і де вже чекали інші запрошені.

Комісар Йоахім Лютке, сидячи в невеличкому ресторанчику на березі Шпрее, курив уже п’яту цигарку. Минуло більше, ніж півгодини, як він прийшов сюди, і кельнер встиг двічі поцікавитися, чи не бажає гість чогось ще, окрім міцної чорної кави, яка потроху вистигала біля попільниці на столику. Лютке відповідав, що ні. Мовляв, от‑от до нього приєднається жінка й вони разом замовлять що-небудь. Кельнер усміхався й, легенько кланяючись, відходив від його столика та йшов до інших гостей.

Лютке трохи нервувався. Він вистукував пальцями на стільниці якусь незрозумілу мелодію і не зводив очей із входу, де от‑от мала з’явитися Анна Каліш, актриса берлінського Шаушпільгауза [12] Берлінський драматичний театр. , яка переїхала сюди з австрійського Лемберга рік тому. За цей короткий час вона зуміла завоювати прихильність берлінської публіки, що обожнювала в ній усе: від звабливої зовнішності до милого провінційного акценту – й однаково захоплено аплодувала чи то невинній Берті, чи то жорстокій Медеї [13] Берта – ​героїня п’єси «Вільгельм Телль» Фрідріха Шиллера, Медея – однойменної трагедії Евріпіда. , чи іншим образам, в яких Анна з’являлася на сцені.