– А наш покійний друг, виявляється, був гурманом, – крізь зуби процідив він, знову пихкаючи файкою.
– Наскільки мені відомо, Штефан тут бував нечасто, – з деяким осудом у голосі сказав його спині чоловік за письмовим столом, – тож я маю сумніви, чи весь той алкогольний арсенал належав саме пану Дрезену.
– Облиште, Еберте, – не озираючись, відповів Альсдорф, – у будинку, звісно, порядкує його небога Елізабет з чоловіком, але в цьому кабінеті вони не мали права навіть переставити місцями книги, вже не кажучи про те, щоб відкоркувати одну з цих божественних плящин.
– Чому ви так вирішили? – недовірливо перепитав Еберт.
Мовби готуючись почути відповідь на своє питання, він зручніше розвалився в кріслі й, витягнувши ноги з-під столу, заклав їх одну на другу.
– Бо щойно ви стерли пил з письмового приладдя, яким, очевидно, користувався покійник. Можливо, навіть для того, щоб написати дружнього листа вам… Ви отримували від Штефана дружні листи?
– Ні, ніколи. То до чого тут пил? І що в цьому незвичайного?
– Незвичайне те, що пил був тільки на чорнильниці, в той час, коли всю стільницю старанно протерли, – мовив полковник, обертаючись до нього. В руках у Альсдорфа виявилася пляшка « Asbach Uralt » [7] Марка німецького бренді.
з потемнілою від часу етикеткою. – Чорнильницю ж не рухали. Думаю, тому, що його речей тут взагалі не сміли торкатися.
– Отже, ви єдиний після Штефана, хто взяв до рук цей бренді, – докинув фон Гарпе.
– Genau, Herr Staatssekretär, [8] Точно, пане статс-секретарю (нім.).
– кивнув полковник, – але тільки тому, що господарі цього дому – бісові кальвіністи. А в кальвіністів не заведено влаштовувати поминальні обіди. Отже, й випити за упокій нам не запропонують…
– Добре, що ви берете справу до своїх рук, – пожвавішав раптом Ніцпон, який майже прикінчив пляшку сливовиці з тих самих Штефанових запасів, – склянки там само… Глибше в сховку.
– Вам, як на мене, досить, – суворо озвався Еберт.
– Йдіть до біса! – вдруге повторив Ніцпон.
Чоловік за письмовим столом з погрозою схопився на рівні ноги.
– Панове, – скривився фон Гарпе. – Вгамуйтеся. От тільки бійки нам не вистачало. Чи якогось поєдинку на шлегерах, як у студентські роки! [9] У середовищі німецьких студентів здавна і аж до першої половини ХХ століття існувала традиція так званого «мензурного» фехтувального поєдинку, де суперники використовували особливий вид зброї – шлегери. Шлегер – це шабля, загострена лише на вістрі. Бійці мали щільне захисне спорядження і обмежений простір для маневрів. Відкритим у фехтувальника залишалося тільки обличчя, куди й намагався дістати своєю зброєю супротивник.
Слова подіяли, і двоє потенційних дуелянтів заспокоїлися. Ніцпон знову втупився у дощове вікно, а Еберт вдав, ніби зацікавився якоюсь незвичайною книжкою. Запанувала незручна тиша, яку невдовзі порушив полковник, лунко відкоркувавши пляшку. За мить він вже вправно розливав бренді в чотири склянки, заповнюючи кожну рівно на третину.
– Що ж, пом’янемо бідолаху Штефана, – з урочистим смутком у голосі сказав полковник після того, як вручив кожному його порцію випивки.
– Нехай спочиває в мирі, – підтримав його Франк фон Гарпе.
Еберт і Ніцпон тільки мовчки кивнули й спровадили алкоголь собі до рота. Після цього почулися різкі видихи й шморгання носом, до якого притулили рукав піджака, аби занюхати міцний, як Господня кара, напій, оскільки нічого, що б годилося для закуски, в бібліотеці не було.
– Я от подумав, – озвався захмелілим голосом Ніцпон, закурюючи нову цигарку, – чи ці вбивства – часом не справа рук наших… друзів? Чи то пак союзників?
При цьому він знову виразно зиркнув на Еберта, отож йому й довелося відповідати.
– Говоріть зрозуміліше, – сухо сказав той, витримуючи його п’яний погляд, – кого ви маєте на увазі, пане Ніцпоне?
У відповідь той презирливо хмикнув.
– Не вдавайте святої простоти… Вам, пане Еберте, як ініціатору нашої «угоди з дияволом», цієї домовленості з кримінальним світом, має бути відомо якнайкраще, кого я маю на увазі…
– Годі вам! – знову втрутився фон Гарпе. І коли той замовк, продовжив якомога спокійніше:
– Ніцпоне, ми всі були при здоровому глузді, підписуючи той договір. І ніхто нас до цього не змушував. Кожен із нас мав свій інтерес, але найперше – всі ми діяли в інтересах країни. Згоден, це угода з сумнівними людьми, але що вдієш. Такі часи, і такий у нас супротивник… Росіяни також нічим не гребують. І якщо ми вже висуваємо підозри, то я б радше запідозрив їхню розвідку, а не наших союзників.
Читать дальше