Ю Несбё - Поліція

— Що трапилося? — спитав він у поліцейського, який стояв біля стрічки огородження, схрестивши руки на грудях. Його били дрижаки.

— Убивство, — промимрив поліцейський із почервонілими від утоми очима, які різко виділялися на неприродно блідому обличчі.

— Уже чув. Хто за головного?

— Криміналісти. Льонн.

Антон почув гомін голосів з лісу. Здається, там їх чимало.

— З КРИПОСу чи з відділу вбивств уже хтось є?

— Скоро будуть. Тіло щойно знайшли. Ти приїхав мене змінити?

Он як. Приїдуть люди, а йому все одно доведеться працювати понаднормово. Антон уважніше придивився до поліцейського. Той був зодягнений у теплу куртку, але з кожною секундою тремтів усе сильніше. Хоча на вулиці було зовсім не холодно.

— Це ти знайшов місце злочину?

Той мовчки кивнув і опустив очі. Ніби його раптом страшенно зацікавили власні черевики.

Дідько, подумав Антон. Зовсім хлопчисько. Нервово ковтнув слину.

— Антоне, це тебе нуль-один прислав?

Антон здригнувся від несподіванки. Він навіть не чув, як підійшли ці двоє, хоча вони й вийшли з густих кущів. Йому вже доводилося бачити, як рухаються місцем злочину криміналісти — вони завжди нагадували йому якихось незграбних танцюристів, які балансували у повітрі й хиталися, як бовванчики, ставлячи ноги на землю, ніби астронавти на Місяці. Втім, цілком можливо, що така асоціація в нього виникла через їхні незграбні білі одяганки.

— Так, я мав когось тут замінити, — відповів Антон жінці. Він її знав, як і решта присутніх тут людей. Беата Льонн, голова відділу криміналістів, яка мала репутацію такої собі «людини дощу» завдяки своїй пам’яті на обличчя. Вона могла за непевним зображенням з камер спостереження пізнати не одного грабіжника банків. Кажуть, їй під силу ідентифікувати навіть добре замаскованого крадія, якщо він уже раніше з’являвся у суді. Адже в її білявій голівці міститься справжня база даних із декількох тисяч злочинців. Так що ця справа має бути особливою, інакше ніхто не став би викликати начальників серед ночі.

На тлі блідого, майже прозорого обличчя цієї тендітної жінки рум’янець на виду її колеги виглядав особливо яскравим. Його веснянкуваті щоки облямували руді бакенбарди. Очі мало на лоба не лізли, ніби тиск на них зсередини був зависокий, через що його обличчя виглядало дещо тупуватим. Але найбільше привертала увагу шапочка, яка з’явилася на світ Божий, коли він зняв свого білого ковпака: то була величезна ямайська растаманська зелено-жовто-чорна шапка.

Беата Льонн поплескала хлопця, який ловив дрижаки, по плечу.

— Тоді йдіть, Саймоне. Не розказуйте нікому, що я саме вам порадила, але найкраще — випийте чогось міцного на ніч.

Той кивнув у відповідь і вже за кілька секунд розчинився у темряві.

— Щось жахливе? — спитав Антон.

— Кави? — запропонував йому чоловік у пістрявій шапці, відкриваючи термоса. Вже за цим однісіньким словом Антон зробив висновок, що цей чоловік родом не з Осло. Вочевидь, з якоїсь провінції, але, як і більшості норвежців зі сходу країни, Антону були зовсім нецікаві характерні особливості місцевих діалектів.

— Ні, — одказав Антон.

— Завжди добре мати з собою власну каву на місці злочину, — продовжив чолов’яга у шапочці. — Ніколи не знаєш, як довго доведеться працювати.

— Годі теревенити, Бйорне. Він уже розслідував убивства, — перебила його Беата Льонн. — Драмменська справа, якщо не помиляюсь?

— Не помиляєтесь, — відповів Антон, похитуючись на підборах. Колись він справді розслідував убивство. На жаль, він здогадувався, чому його запам’ятала сама Беата Льонн. Чоловік зітхнув.

— Хто знайшов тіло?

— Він, — кивнула головою Беата у бік від’їжджаючої поліцейської машини. До них долинуло ревіння двигуна.

— Узагалі-то мене цікавить, хто першим побачив труп та викликав вас.

— Дружина жертви зателефонувала, коли чоловік не повернувся з велосипедної прогулянки, — почав розказувати чоловік у шапочці. — Збирався покататися лише годину. Вона занепокоїлася через його хворе серце. Оскільки ж у нього на апараті був встановлений навігатор з передавачем, то його швидко знайшли.

Антон повільно кивав, подумки уявляючи картину, яка постала перед очима бідолашної жінки. У двері будинку дзвонять двоє поліцейських — чоловік та жінка. Відкашлюються, дивлячись на дружину загиблого із тим самим трагічним виразом на обличчях, який сам говорить за себе, і вже непотрібні всі ті зайві, невимовні слова. Очі жінки — вона не хоче чути те, що їй зараз скажуть, але все розуміє й не стримує емоцій.