— Здоров, — привіталася Рея. — Добре, що ти прийшов, я тобі щось покажу.
— Давай я візьму мішки..
— Навіщо, це сміття, — мовила Рея. — Та й руки в тебе не порожні. Ти несеш мозаїку?
— Так.
— Чудово. Відчини мені двері.
Мартін Бек притримав двері на подвір'я і провів поглядом Рею, що пішла до контейнерів зі сміттям. Ноги, як і вся постать, дужі й гарні. Хряснувши лядою контейнера, вона зразу побігла назад. Мов справжня спортсменка, біжить легко, впевнено, ледь схиливши голову.
Сходами вона підіймалась також підстрибом, він насилу встигав за нею.
У кухні пили чай дві дівчини, Інгела й ще одна, якої він не знав.
— Що ти хотіла мені показати?
— Ходімо, побачиш, — відповіла Рея.
Він пішов за нею, і вона показала на одні з дверей.
— Будь ласка, ось замкнена кімната.
— Дитяча?
— Так. Там нікого немає, а двері замкнені зсередини.
Мартін Бек пильно подивився на неї. Сьогодні вона весела й бадьора.
Рея засміялася, хрипко, але від щирого серця.
— Зсередини двері замикаються на защіпку, — пояснила вона. — Я сама її прикрутила. Щоб діти могли замкнутися, коли захочуть.
— Але ж їх нема вдома.
— Ох, дурненький. Я там прибирала пилосмоком, а скінчивши, захряснула двері. Та, мабуть, надто сильно, бо защіпка підскочила й опустилася в прикручене кільце. Тепер їх не відчиниш.
Мартін Бек натиснув на двері. І справді не відчиняються.
— Гачок на дверях, а кільце на одвірку, — пояснила Рея. — І обоє міцно прикручені.
— Ну, і як тепер туди зайти?
Рея здвигнула плечима.
— Мабуть, доведеться вдатися до сили, — сказала вона. — Давай. Як то кажуть, на це і є в хаті чоловік.
Мабуть, у нього був дуже безглуздий вираз, бо Рея знов засміялася. Тоді легенько погладила його по щоці зворотним боком касті і сказала:
— Кинь їх. Я сама якось відчиню. Але бачиш — ось тобі й замкнена кімната. Не знаю тільки, котрий варіант.
— А не можна щось просунути в щілину?
— Немає щілини. Я ж кажу, що сама ставила защіпку. І прикрутила її міцно.
Справді, он скільки він натискав, двері не відставали від одвірка.
Рея взялася за ручку, скинула правий капець і вперлася ногою в одвірок.
— Стривай, я сам, — сказав Мартін Бек.
— Гаразд, — погодилась вона і пішла до своїх гостей у кухню.
Мартін Бек хвилину оглядав двері. Тоді зробив те саме, що й Рея: вперся ногою в одвірок, і взявся за ручку. Вона була давня, міцно зроблена.
Нема іншого способу, якщо не вибивати шплінтів із завісів.
Він натиснув раз не з усієї сили, тоді вдруге вже наліг як слід. Та аж за п'ятим разом защіпка відскочила. Гвинти, зарипівши, висмикнулися з деревини, і двері відчинились.
Це були ті гвинти, що тримали гачок. Кільце на одвірку і далі щільно прилягало до дошки. Воно було вилите разом із пластинкою з чотирма дірочками на шурупи.
Гачок навіть не вискочив з кільця — широкий, негнучкий, видно, сталевий.
Мартін Бек озирнувся довкола. Дитяча кімната була порожня, і вікно зачинене наглухо.
Доведеться пересунути защіпку й. кільце на кілька сантиметрів, бо навколо давніх дірок деревина була поколена.
Він пішов до кухні, де точилася жвава розмова про геноцид у В'єтнамі, і спитав:
— Реє, де в тебе інструменти?
— Он там, у скриньці.
Рея показала ногою, оскільки в руках тримала дротики — вона вчила дівчат щось плести.
Він знайшов долото й викрутку, але Рея спинила його.
— Нема чого з цим квапитись. Бери чашку й посидь з нами. Анна напекла таких смачних булочок.
Мартін Бек сів і почав їсти свіжу булочку. Спершу він неуважно прислухався до розмови, та потім у його мозку ніби ввімкнулася магнітофонна стрічка з записом, зробленим у пам'яті одинадцять днів тому.
Розмова в коридорі Стокгольмського міського суду, що відбулася в четвер четвертого липня тисяча дев'ятсот сімдесят другого року.
Мартін Бек: Отже, ви вибили шплінти з завісів, відчинили двері й зайшла до квартири?
Кеннет Квастму: Так.
Мартін Бек: Хто зайшов перший?
Кеннет Квастму: Я. Крістіансон почав блювати від смороду.
Мартін Бек: Що ти зробив, коли зайшов? Опиши якнайдокладніше.
Кеннет Квастму: Стояв страхітливий сморід. У кімнаті було темнувато, але я помітив труп за два-три метри від вікна.
Мартін Бек: І що далі? Згадай геть усе.
Кеннет Квастму: Там не було чим дихати. Я обійшов тіло й опинився біля вікна.
Мартін Бек: Вікно було зачинене?
Кеннет Квастму: Так. І завіса спущена. Я намагався її підтягти, але нічого не виходило. Зіскочила пружина. Проте вікно треба було відчинити, щоб напустити повітря.
Читать дальше