Май Шеваль - Замкнена кімната

Він озирнувся й помітив у кутку за верстатом старий дерев'яний ящик, на передній стінці якого ще не зовсім стерся напис: «ПІСОК». Зверху на ящику стояло бляшане відро.

— Дивись, — сказав він, — он старий ящик з-під піску, стоїть тут із часів війни.

Він підійшов ближче, зняв відро й підняв накривку.

— Навіть є ще пісок.

— Бо він не знадобився, — сказав Гунвальд Ларсон. — Принаймні не довелося гасити ним запалювальні бомби. А то що?

Він дивився на те, що Кольберг витяг з ящика й поклав на верстат.

Зелена брезентова сумка американського військового фасону.

Кольберг відчинив сумку і виклав рядком на верстат усе, що в ній було.

Скручена блакитна сорочка.

Русява перука.

Синій джинсовий капелюх із широкими крисами.

Темні окуляри.

І пістолет — «лама автомат» сорок п'ятого калібру.

Жінка на ім'я Моніта зустріла Філіппа Труфаста Маурітсона аж через три роки від того літнього дня, коли її сфотографували на причалі Мея у шхерах біля Стокгольма.

То було останнє літо її шестирічного, подружнього життя з Петером: восени він познайомився з іншою жінкою і відразу після різдва кинув Моніту з п'ятирічною дочкою Моною. На його бажання вона подала в суд заяву про термінове розлучення з приводу зради; Петер квапивсь одружитися з новою жінкою, що була вже на п'ятому місяці вагітності, коли йому нарешті оформили розлучення. Моніті залишилася двокімнатна квартира в Гекаренгені, і Петер не висловлював ніяких претензій на дитину. Він навіть відмовився від права регулярно зустрічатися з дочкою; потім виявилося, що він утримався і від обов'язку платити за дочку гроші..

Розлучення погіршило не тільки матеріальне становище Моніти — найбільше її зажурило в цій прикрій історії те, що довелося кинути тільки-но почате навчання.

Вона давно відчула, як її зв'язує брак освіти, хоч не здобула її і не з своєї вини, оскільки ніколи не мала можливості вчитися. далі чи принаймні здобути якийсь фах. Після обов'язкових дев'яти класів вона вирішила на рік відкласти підручники, а тоді вступити до гімназії. Наприкінці того року вона зустріла Петера, вийшла за нього заміж, і думки про навчання довелось відсунути надалі. Через рік народилась дочка. Петер пішов на вечірні курси, і аж тоді, як він їх скінчив, за рік до розлучення, настала її черга. Коли Петер залишив її, про навчання довелось забути, адже няньки в дитини не було, і якби вона навіть знайшла її, то не мала б чим платити.

Коли народилась дочка, перші два роки Моніта сиділа з нею вдома. Та як тільки пощастило прилаштувати дитину до приватної няньки, що гляділа її вдень, вона знов пішла на роботу. Раніше, тобто після школи і майже до самих пологів, вона працювала в різних місцях, за неповних два роки встигла побути і секретаркою в канцелярії, і касиркою в крамниці самообслуговування, і продавщицею, і пакувальницею на фабриці, і офіціанткою. Неспокійна з натури, вона негайно кидала роботу, як їй набридало або хотілося якоїсь зміни.

Та коли після дворічної вимушеної перерви Моніта знов почала шукати роботу, виявилося, що з місцями стало скрутніше і нема вже великого вибору. Без фаху й корисних знайомств вона могла влаштуватись тільки на якусь низькооплачувану й нецікаву роботу. Нелегко було змінити місце, як воно тобі набридало. Щоправда, відколи Моніта почала вчитись і знов з'явилась надія на краще, легше стало витримувати вбивчу одноманітність конвейєра.

Три роки Моніта працювала на хіміко-технологічній фабриці в південній околиці Стокгольма, але після розлучення, коли вона залишилась сама з дочкою і довелося перейти на скорочений робочий день з меншою платнею, вона раптом відчула себе ніби спійманою в пастку. З відчаю Моніта звільнилася з фабрики, хоч і не уявляла, що буде далі.

Безробіття зростало, навіть досвідчені фахівці і люди з вищою освітою не мали де приткнутися або змагалися за низькооплачувані місця, що зовсім не відповідали їхній кваліфікації.

Якийсь час Моніта перебивалась на мізерну допомогу безробітним, і на душі в неї ставало дедалі тяжче. День у день треба було думати, як розтягти свої кошти, комірне, їжа й одяг для Мони забирали все, що їй щастило роздобути. Собі вона не купувала одягу, кинула курити, а купа несплачених рахунків однаково збільшувалась. Кінець кінцем, поборовши гордощі, вона попросила допомоги в Петера — як-не-як, а він мав ділити з нею видатки на Мону. Петер сказав, що мусить думати про свою родину, але дав їй п'ятсот крон, якими вона негайно сплатила частину боргів.