Май Шеваль - Замкнена кімната

— Поліція! Поліція! — загорлала вона знов.

Літня жінка розгублено озирнулася.

— Ловіть злодія! — кричала далі інспекторка. Маурітсон насупив брови, але тримався спокійно.

— Що сталося? — запитала літня жінка. — Що таке? — А тоді й собі заверещала: — Злодій! Злодій!

Примчали, гупаючи черевиками, обидва поліцаї.

— Що тут діється? — владно запитав один.

— Що тут діється? — вже не так владно підхопив другий.

Він, видно, походив з провінції Нерке, і м'яка вимова не могла надати його голосові суворості, якої вимагала від нього служба.

— Злодій! — верещала інспекторка, все ще показуючи на Маурітсона. — Хотів відібрати сумку в цієї жінки!

Маурітсон глянув на неї і подумки сказав: «Стули пельку, падло прокляте!» — але вголос мовив:

— Вибачте, тут трапилась якась помилка.

Проте інспекторка, двадцятип'ятирічна блондинка, що успішно спотворювала своє і так негарне обличчя помадою та пудрою, верещала далі:

— Я сама бачила!

— Що? — хвилювалась літня жінка. — Де злодій?

— Що тут діється? — один поперед одного питали поліцаї.

Маурітсон не втрачав витримки.

— Сталась якась помилка, — ще раз сказав він.

— Цей добродій допомагав мені перейти вулицю, — сказала літня жінка.

— Аякже! — обурено крикнула блондинка. — Такий допоможе! Він смикнув за сумку так, що ця стара ба… дама мало не гримнула додолу.

— Ви все переплутали, — мовив Маурітсон. — Це хтось збоку штовхнув даму. А я тільки підтримав її, щоб вона не впала й не забилася.

— Не замилюй очі! — визвірилась на нього інспекторка.

Поліцаї запитально перезирнулися. Суворіший із них був явно практичніший і більше схильний до формальностей. Подумавши, він згадав магічну фразу:

— Прошу за мною.

Тоді помовчав і додав:

— Усі троє: підозрюваний, свідок і скривджена.

Стара жінка нічого не зрозуміла, а інспекторка зразу охолола. Тільки Маурітсон виявив готовність і покірність.

— Це явна помилка, — сказав він. — Але й не диво, коли подумаєш, скільки потолочі вештається по вулицях. Я радо піду з вами.

— Що таке? — спитала жінка. — Куди треба йти?

— У дільницю, — пояснив суворіший поліцай. — В яку дільницю?

— Поліційну.

Валка рушила до дільниці під зацікавленими поглядами перехожих.

— Може, я помилилась, — засумнівалася блондинка. Вона звикла записувати номери машин і прізвища інших людей, а не самій фігурувати в протоколі.

— Нічого страшного, — лагідно втішив її Маурітсон. — Треба завжди ' бути пильним. А надто в таких людних місцях.

Дільниця містилася в будинку самого вокзалу. Поліцаї заходили туди перекусити під час служби, а також приводили затриманих підозрілих осіб.

Почалася забарна процедура.

Спершу записали прізвище тд адресу свідка й потерпілої.

— Ні, я таки помилилася, — знервовано заявила свідок. — І мені треба вже бути на роботі.

— Ми повинні все з'ясувати, — сказав практичніший поліцай. — Обшукай його кишені, Кеннете.

Його колега з Нерке почав витягати з Маурітсонових кишень цілком, невинні речі. А тим часом допит тривав далі:

— Ваше прізвище, шановний?

— Арне Ленарт Гольм, — сказав Маурітсон. — Або просто Ленарт Гольм.

— Адреса?

— Вікергатан, шість.

— Так, ім'я й прізвище сходиться, — сказав другий поліцай. — Таке саме написане в його посвідченні водія — Арне Ленарт Гольм. Усе так, як він сказав.

Перший поліцай звернувся до старої жінки:

— У вас чогось не стало?

— Ні.

— Зате в мене скоро не стане терпцю, — сердито сказала інспекторка. — Як ваше прізвище?

— Це до справи не стосується, — присадив її поліцай.

— Та ви не хвилюйтеся так, — заспокійливо сказав інспекторці Маурітсон.

— У вас щось украдено?

— Ні, ви вже раз питали.

— Що у вас було цінне в сумці?

— Шість крон і тридцять п'ять ере в гаманці, проїзним квиток і пенсійне посвідчення.

— Усе це є?

— Є.

Поліцай згорнув записник, подивився на затриманих сказав:

— Тепер справа з'ясована. Ви дві можете йти. А Гольм іще залишиться.

Маурітсон поховав по кишенях свої речі.

— Торба з продуктами стояла біля дверей, із неї виглядав огірок і шість стеблин ревеня.

— Що там у вашій торбі? — запитав перший поліцай.

— Продукти.

— Так? Ану перевір, Кевнете.

Другий поліцай почав викладати все з торби на лавку на яку його колеги звичайно кидали свої кашкети й кобури, коли приходили відпочити.

Маурітсон спокійно стежив за ним.

— Так, — врешті сказав другий поліцай. — Тут справді самі продукти, як і сказав Гольм, — булка, масло, сир, ревінь і кава. Все, як він сказав.