Май Шеваль: Замкнена кімната

— Увечері, десь близько десятої.

— І що ви там побачили?

— Страхіття. Великі білі хробаки. Нестерпний сморід. Один поліцай виблював у передпокої.

— Де були патрульні?

— Один вартував біля дверей, а другий сидів унизу в машині.

— Вони весь час охороняли двері?

— Казали, що весь час.

— А що ви… що ти зробив?

— Ясно що — зайшов і поглянув. Жахлива, скажу вам, картина. Але треба було глянути, ану ж якийсь злочин.

— Але ти зробив інший висновок?

— Авжеж. Усе видно як на долоні. Двері були замкнені зсередини на три чи на чотири різних замки. Хлопці насилу їх зламали. І вікно взяте на защіпку, й завіса спушена.

— Вікно у залі було взяте на защіпку?

— Ні. Вони як зайшли, то відразу його відчинили. А то там не можна було б устояти без протигаза.

— Скільки ти там пробув?

— Недовго. Лише доти, доки переконався, що кримінальній поліції там нема чого робити. Це ж було або самогубство, або природна смерть, то хай собі нею займається відділ громадського порядку.

Мартін Бек погортав папери.

— Я не бачу опису вилучених речей.

— Справді? Виходить, забули. А з другого боку, що там було вилучати? Самий мотлох. Стіл, стілець, ліжко та ще в кухні різний непотріб.

— Але ти оглянув усе?

— Аякже. Все добре оглянув, перше ніж дав дозвіл.

— На що?

— Як на що? Не розумію.

— На що ти дав дозвіл?

— Забрати тіло, а на що ж. Адже треба було зробити експертизу. Навіть якщо це самогубство, треба зробити розтин, такий порядок.

— Ти можеш підсумувати свої спостереження?

— Аякже. Що тут підсумовувати. Тіло лежало приблизно за три метри від вікна.

— Приблизно?

— Так, я не взяв із собою рулетки. Видно було, що старий пролежав місяців два, одне слово, геть розклався. В кімнаті було два стільці, стіл і ліжко.

— Два стільці?

— Так.

— Ти тільки-но казав, що один.

— Справді? Ні, мабуть, таки два. Ще там була поличка зі старими газетами й книжками. А в кухні дві-три каструлі, кавник і таке інше.

— Що інше?

— Консервний ключ, ножі, виделки, відро на сміття.

— Так. А на підлозі щось лежало?

— Нічогісінько, крім трупа, звичайно. Я питав патрульних, але й вони сказали, що нічого не знайшли.

— У квартиру ще хтось заходив?

— Ні. Я питав поліцаїв, і вони сказали, що ніхто не заходив. Ніхто, крім мене і їх двох. Потім приїхали хлопці з фургоном і забрали труп у поліетиленовому мішку.

— І вже встановлено, від чого Сверд помер.

— Ну певне. Застрілився. Диво, та й годі. Куди ж він дів пукавку?

— У тебе є якесь більш-менш переконливе пояснення цьому?

— Ніякісінького. Ідіотський випадок. Загадка, якої не можна відгадати, я вже казав. Рідко, але й таке буває, хіба ні?

— А поліцаї що казали?

— Нічого. Тільки, що знайшли мертвого і що все було замкнене зсередини. Якби там була пукавка, то невже б ми її не знайшли. Та й де їй лежати, як не поряд із мерцем.

— Ти з'ясував, хто був покійний?

— Аякже. Прізвище його Сверд, так було написано на дверях. І зразу видно, що він за один.

— І що, ж він за один?

— Покидьок. Мабуть, звичайний алкоголік. Такі саме найчастіше і накладають на себе руки, чи напиваються до смерті, чи вмирають від інфаркту абощо.

— А чогось істотнішого ти не можеш додати?

— Ні. Випадок дивний, я вже казав. Просто загадка. Я певен, що тут і ти не даси собі ради. Та й, зрештою, є справи важливіші.

— Можливо.

— Далебі є. Можна мені вшиватись?

— Постривай, — відповів Мартін Бек.

— Я сказав усе, — мовив Альдор Густавсон і розчавив сигару в попільниці.

Мартін Бек підвівся й підійшов до вікна.

— Але я не все, — відповів він, стоячи спиною до відвідувача.

— А що таке?

— Зараз почуєш. Наприклад, ось що. Минулого тижня на ту квартиру їздив кримінальний експерт. Хоч більшість слідів стерті, проте він зразу помітив на килимку криваві плями, одну велику й дві малі. Ти бачив криваві плями?

— Ні. Та я їх і не шукав.

— Видно, що не шукав. А чого ж ти шукав?

— Нічого особливого. Адже все й так було ясно.

— Коли ти не помітив кривавих плям, то, мабуть, міг проглядіти й інше.

— У кожному разі, зброї там не було.

— Ти роздивився, як був одягнений покійник?

— Не зовсім. Але ж він уже майже зогнив. Певне, в якесь ганчір'я. До того ж я не бачу, щоб це мало якесь значення.

— Але ти зразу… визначив, що покійник був убогий і самітний. Не якась важлива особа.

— Авжеж. Коли скільки, як я, надивишся на всіляких алкоголіків та іншу голоту…

— То що?

— А те, що свою публіку я знаю.