Анна Клодзінська - Зневажаючи закон

— Як приємно знову вас. бачити, пане Казику! — заволав підстаркуватий актор з горбатим носом і чорними кошлатими бровами, який переважно грав ролі гангстерів та шахраїв.

— Просимо до нас, пане Казимире, — підхопила худа елегантна дама. — Що ж це ми вас так давно не бачили?

Він уклонявся, стискав простягнені до нього руки, розпитував про самопочуття, відповідав, пояснював, нічого, по суті, не пояснюючи, бо насправді аж ніяк не був базікою. До всіх посміхаючись, перепрошуючи, що дуже поспішає, Казимир зник у підсобці бару. Його дружина, яка вже давно встигла забрати в нього пакунки з продуктами, повернулася до стойки. Популярність чоловіка безсумнівно була їй приємною; до того ж це ще й приваблювало відвідувачів.

Жінка плавними рухами готувала каву, ховала гроші до каси, відраховувала решту, падала, чи до смаку було те або те, й журилася., побачивши чиєсь похмуре обличчя. Ця дрібна й сухорлява чорнявочка була гладенько зачесана, мала відкрите високе чоло і правильні риси обличчя. Здавалося, така врода мусить вабити чоловіків, але нічого подібного. Від пані Данути віяло якоюсь внутрішньою холоднечею, що тримала людей на відстані.

Рухом голови вона наказала одній з кельнерок стати до стойки, а сама подалася на кухню.

— Чогось з'їси? — спитала вона в чоловіка.

Казимир завагався, поглянув на годинника.

— Гаразд, — відповім він. — Дай пиріжків і кави.

— Знову поспішаєш? — Це вже скидалося на докір.

— Ніколи, — недбало кинув він, сів до маленького столика в кухні й почав їсти.

В прочинені двері зазирнув один з постійних відвідувачів.

— Пані Данусю, чи не заходив сьогодні Янек Завадовський? Пам'ятаєте, такий худий, з вусами і смутним обличчям?

— Ні, вже зо два дні не заглядав, — відповіла вона. — Нібито захворів… Але хтось казав, — пані Данута перейшла на шепіт, — що він хотів звести на себе руки!

— Він? А чого ж йому бракувало?

— Начебто вплутався в якісь брудні справи.

— Аж не віриться! Ти бач… — Відвідувач швидко зник за дверима.

Казимир доїв пиріжки, випив каву й посміхнувся до куховарки. Потім натяг куртку і з цигаркою в зубах, аби не бентежити зайвий раз відвідувачів, вийшов до машини чорним ходом.

У кімнаті панувала напівтемрява, лише біля дивана горіла маленька лампочка. Тихенько грало радіо. В постелі лежав чоловік, заплющивши очі й стомлено витягши руки вздовж тулуба. Дивлячись на сірі запалі щоки й жахливо непорушне обличчя, можна було подумати, що він уже номер; проте ледь помітний подих свідчив, що чоловік ще живий.

Чоловік навіть не ворухнувся, коли хтось обережно прочинив двері. До кімнати ввійшла медсестра, несучи на таці склянку з чаєм. Вона поставила чай на столик, усипала трохи цукру, вичавила півлимона, пригубила й скривилася.

— Надто гарячий, — прошепотіла вона.

Мабуть, хворий це почув, бо відразу розплющив очі.

— Я принесла чай, — сказала медсестра. — Треба ж чимось запити ліки. Як ви себе почуваєте?

Чоловік не відповів, лише розглядав стіни та меблі, щось пригадуючи. Іноді він зводив брови в болісному здивуванні. Жінка сіла на край дивана.

— Вам уже трохи покращало? — спитала вона. — Зараз дам вам таблетки.

— Чому я лежу? — відповів він запитанням. — І які таблетки?

— Та ви ж хворі. А таблетки прописав лікар.

Чоловік насторожився.

— Хто ви така? Й що тут робите?.. І взагалі, де я?

— Таж у себе вдома! Щоправда, лікар наполягав покласти вас до лікарні, але вона не погодилася.

— Хто — вона?

— Ваша дружина, пані Завадовська… Пані Ірена.

— Немає у мене ніякої дружини! — буркнув він, намагаючись підвестись на лікті, та не зміг — був занадто слабкий.

— Лежіть, будь ласка, спокійно, — стримала вона його. — Ну як можна так недобре говорити про власну дружину? Така люба, добра жіночка, вона так побивалася, коли ви… Ну, та годі про це. Ковтніть оці дві таблетки і випийте чай, — вона простягла ліки, але хворий рвучко відхилив голову.

— Нічого я не прийматиму! Хочу спочатку довідатися, де я й хто мене сюди привіз. І що за Ірена? Моє прізвище… прізвище… — чоловік раптом замовк, на його обличчі з'явився вираз невимовного жаху.

— Заспокойтесь, будь ласка…

Він приголомшено дивився на неї, губи його тремтіли, нарешті він з трудом вимовив:

— Я не знаю як… Я… О боже, хто ж я?!

За дверима пролунали квапливі кроки, ввійшла молода блондинка в халатику, незачесана, бліда, з почервонілими очима. Вона сіла по той бік дивана й узяла хворого за руку, насилу стримуючи сльози.