Май Шевал - Гіркий сміх

Ренн кивав головою. Поки що все йшло якнайкраще.

— А де ви взяли автомат? — раптом запитав Гунвальд Ларсон.

— Я привіз його з війни. — Форшберг якийсь час помовчав. — Я вбив ним трьох більшовиків.

— Він шведський? — запитав Гунвальд Ларсон.

— Фінський. «Суомі-37».

— А де він тепер?

— Там, де його ніхто не знайде.

— В озері?

Форшберг кивнув. головою. Здавалося, він поринув у задуму.

— Вам подобався Нільс Ерік Єрансон? — за хвилину запитав Ренн.

— Ніссе був добрий хлопець. Я був для нього як батько.

— А все ж таки вбили його.

— Він загрожував моєму існуванню. Існуванню моєї родини. Всьому, задля чого я жив. Усьому, що в мене було. Не було іншої ради. Але я умертвив його швидко і безболісно. Не мучив так, як ви мене мучите.

— А Ніссе знав, що то ви вбили Тересу? — запитав Ренн.

Він весь час говорив спокійно й лагідно.

— Здогадався, — мовив Форшберг. — Він був недурний хлопець. І добрий товариш. Я дав йому десять тисяч крон і нову машину, коли одружився. І ми розлучилися назавжди…

— Назавжди?

— Так. Від нього жодного разу не було ніякої чутки аж до цієї осені. А восени він подзвонив і сказав, що хтось стежить за ним день і ніч. Він був наляканий і не мав грошей. Гроші він отримав. Я пробував намовити його, щоб він виїхав за кордон.

— А він не погодився?

— Ні. Він уже надто занепав морально. І був наляканий до смерті. Боявся, що коли він виїде, на нього впаде підозра.

— Тому ви його вбили?

— Я мусив його вбити. В тому становищі я не мав вибору. Він би зруйнував моє життя. Майбутнє моїх дітей. Моє підприємство. Геть усе. Він не хотів цього, але був слабкий, наляканий, на нього не можна було покластися. Я знав, що рано чи пізно він прийде до мене шукати захисту. І цим мене занапастить. Або ж його схопить поліція і змусить усе розповісти. Він був наркоман, слабка, ненадійна людина. Поліція мучила б його, поки він сказав би все, що знав.

— Поліція не має звички мучити людей, — лагідно сказав Ренн.

Форшберг уперше повернув голову в його бік. Руки й ноги в нього були зв'язані ремінцями. Він глянув на Ренна і сказав:

— А як назвати те, що ви робите зі мною?

Ренн опустив очі.

— Де ви сіли в автобус? — спитав Гунвальд Ларсон.

— На Кларабергатан. Перед універмагом Алепа.

— Як ви туди добралися?

— Машиною. Я її лишив біля контори. Там я маю стоянку для машин.

— Звідки ви знали, в якому автобусі їхатиме Єрансон?

— Він телефонував мені, і я з ним домовився.

— Іншими словами, ви йому сказали, як він має повестися, щоб його вбили? — спитав Гунвальд Ларсон.

— Як ви не розумієте, що я не мав вибору. Крім того, я зробив це гуманно, він нічого не збагнув і не помітив.

— Гуманно? Яка ж це гуманність?

— Ви не можете дати мені тепер спокій?

— Ще ні. Спершу розкажіть про автобус.

— Добре. А тоді ви підете собі? Обіцяєте?

Ренн глянув на Гунвальда Ларсона й сказав:

— Так, підемо.

— Ніссе зателефонував мені в контору в понеділок уранці. Він був у відчаї, заявив, що переслідувач не спускає його з ока. Я зрозумів, що довго він не витримає. Я знав, що ввечері дружини й служниці не буде вдома. І погода була така, як треба. Діти лягають спати рано, тож я…

— Що ви?

— Я сказав Ніссе, що хочу сам глянути на його переслідувача, сказав, щоб він заманив його до Зоопарку, почекав там на двоповерховий автобус, сів у нього о десятій і проїхав до кінцевої зупинки. За чверть години перед від'їздом він мав зателефонувати мені в контору. Я виїхав з дому о дев'ятій, поставив на стоянці машину, зайшов до контори й там почекав дзвінка. Я не вмикав світла. Ніссе зателефонував, як ми й домовились. Я спустився вниз на вулицю й постояв, поки над'їде автобус.

— Ви набачили те місце раніше?

— Я їздив тим маршрутом удень. Місце було добре, я вважав, що там нікого не буде поблизу, а особливо в дощ. І розраховував, що до останньої зупинки їхатиме всього кілька пасажирів. Звичайно, було б найкраще, щоб в автобусі лишилися тільки Ніссе, його переслідувач, водій та ще одна-дві особи.

— Одна-дві особи, — сказав Гунвальд Ларсон. — А хто саме?

— Однаково хто. Про людське око.

Ренн глянув на Гунвальда Ларсона й похитав головою. Тоді обернувся до Форшберга й запитав:

— І що ви відчували?

— Завжди важко на щось зважуватись. Але в мене така вдача, що коли я щось надумаю зробити, то… — Він урвав на половині речення й сказав: — Ви обіцяли піти собі.

— А в нас така вдача, що ми не дотримуємо обіцянок, — сказав Гунвальд Ларсон.