Май Шевал - Гіркий сміх

Він здавався зовсім спокійним, навіть веселим. Пропустивши їх у двері, він кивнув секретарці й сказав:

— Добрий день, панно Шельд. Ми з вами потім — поговоримо. Я тільки відпущу цих добродіїв.

Кабінет був просторий, світлий і елегантно вмебльований. Майже всю підлогу вкривав товстий сірий килим. На великому полірованому столі не було нічого. Два телефони, диктофон і директорський телефон містилися на столику поряд із чорним шкіряним кріслом. На широкому підвіконні стояли чотири фотографії в олив'яних рамках — дружини й трьох дітей. На стіні між вікнами висів олійний портрет, мабуть тестів. Бар, конференційний стіл з карафкою і склянками на підставці, канапа; скляна шафа з книжками і порцеляновими дрібничками, сейф, непомітно вмонтований у стіну.

Усе це Мартін Бек помітив, зачиняючи за собою двері, поки Б'єрн Форшберг впевненою ходою йшов до свого столу.

Б'єрн Форшберг став за столом, сперся на нього лівою рукою, нахилився й праву руку засунув у шухляду. Коли він її витяг, пальці його стискали пістолет.

І далі спираючись лівою рукою на стіл, він засунув пістолет якомога глибше в рот, стулив губи навколо блискучого дула й натиснув на спусковий гачок. Він весь час дивився на Мартіна Бека майже веселими очима.

Усе це відбулося так швидко, що Мартін Бек і Меландер встигли пройти тільки половину відстані від дверей до столу, коли Б'єрн Форшберг зсунувся на нього.

Пістолет був знятий із запобіжника, гачок стояв на зводі, він різко клацнув, але куля, яка мала пробити піднебіння й викинути частину мозку крізь дірку в потилиці, не вилетіла з дула. Та куля й далі сиділа в гільзі. А патрон лежав у правій кишені штанів Мартіна Бека разом із ще п'ятьма, що були в пістолеті.

Мартін Бек витяг патрони, покрутив їх пальцями й прочитав напис навколо капсуля: «Металверкен-38». Патрони були шведські, але пістолет американський: «Сміт енд Вессон 38 спешіал», зроблений у Спрінгфілді, штат Массачусетс.

Б'єрн Форшберг лежав, притиснувшись обличчям до блискучої поверхні столу. Він весь трусився. Потім зсунувся додолу й закричав.

— Краще зателефонуймо в «Швидку допомогу», — сказав Меландер.

Отак Реннові знов довелося сидіти із своїм магнітофоном в окремій палаті Каролінської лікарні. Тільки не в травматологічному, а в психіатричному відділенні, і разом з ним чергував не зненависний Ульгольм, а Гунвальд Ларсон.

Б'єрка Форшберга лікували різними способами, заспокійливими уколами тощо, і психіатр, який стежив за його станом, уже кілька годин сидів у палаті. Проте пацієнт весь час проказував тільки одне:

— Чому ви не дали мені вмерти?

Він повторював ці слова вже безліч разів і тепер знов сказав:

— Чому ви не дали мені вмерти?

— Хай би спитав сам себе, — пробурмотів Гунвальд Ларсон.

Лікар докірливо глянув на нього.

Щиро кажучи, вони б тут не сиділи, якби лікарі не заявили, що Форшберг справді може вмерти. Вони сказали, що пацієнт переніс дуже сильний шок, що в нього слабке серце й розшарпані нерви, хоч загальний стан по зовсім поганий. Але кожної хвилини можна сподіватися сердечного нападу, який його вб'є.

Ренн міркував, як розуміти слова «загальний стан».

— Чому ви не дали мені вмерти? — спитав Форшберг.

— А чому ви не дали жити Тересі Камарайо? — спитав Гунвальд Ларсон.

— Тому, що я далі не міг. Я мусив її позбутися.

— Ну гаразд, — терпляче сказав Ренн. — Але чому ви мусили її позбутися?

— Я не мав іншого вибору. Вона б розбила мені життя.

— Ну, здається, воно й так розбите, — мовив Гунвальд Ларсон.

Лікар суворо глянув на нього.

— Ви не розумієте, — сказав Форшберг. — Я наказав їй більше не приходити. Я навіть дав їй грошей, хоч сам не дуже їх мав, а вона все-таки…

— Що ви хотіли сказати? — лагідно запитав Ренн.

— Вона мене переслідувала. Коли я того вечора вернувся додому, вона лежала в моєму ліжку. Гола. Вона знала, де я звичайно кладу запасний ключ, і залізла до квартири. А моя дружина… моя наречена мала от-от прийти. Не було іншої ради…

— А потім?

— Я виніс її в холодильну камеру.

— І ви не боялися, що там її хтось знайде?

— Від камери було тільки два ключі. Один у мене, а другий у Ніссе Єрансона. А Ніссе тоді не було.

— Скільки ви її там тримали? — запитав Ренн.

— П'ять діб. Я чекав, поки буде дощ.

— Так, ви дощ любите, — зауважив Гунвальд Ларсон.

— Як ви не розумієте? Вона ж була навіжена. За одну мить розбила б моє життя. Все розбила б, що я запланував.