Він уважно стежив за повільними рухами Мусіна і Серафими та несподівано різко і пронизливо засичав:
– Стій, не рухатись! Завмерли, чуєте, завмерли!
– Що там? – ледве тримаючись на крихітному виступі, прохрипів Мусін.
– Міна! Італійська протипіхотна міна, я думав, що то дрібний базальт, а то міна. Дивись уважно, трохи праворуч, перед Серафимою.
Гай даремне прикувала погляд до стежини – нічого не могла вгледіти, вгадати, тільки відчувала перед собою роззявлену пащеку монстра, який за одну мить може розірвати на дрібне шмаття. Секунди миготіли з подвоєною швидкістю…
– Сповзай сюди, а ти, Льоха, злазь на стежину і обережно обмалюй камінцем міну, – командував Алімов.
Вони обминули міну, вони дерлися на гору, наздоганяючи своїх, балансуючи, падаючи, лаючись подумки і вголос, сподіваючись на грані відчаю, ставлячи собі за мету одне-єдине – видертися на цю розтрикляту скелю. Вони не знали, що буде потім, здавалося, навіть мета – вижити – не існує, треба тільки подолати зараз бар’єр.
Стежка круто повернула і обірвалася зненацька, чималеньке плато мовби зависло в повітрі. Лора лежала долілиць, Донець – горілиць, обоє важко дихали, Гуров сидів поруч, побачивши Серафиму, Алімова і Мусіна, пружно скочив на ноги.
– Чому затрималися, що трапилось?
– Зараз відсапаюся, товаришу полковник, і все поясню, – у грудях Алімова за кожним словом трохи присвистувало.
– Гай, ти як? – турбота у погляді Гурова здалася Серафимі натуральною, а слова як слова – буденна банальність.
Перемагаючи біль у грудях, збиваючись з дихання, вона спробувала щось відповісти, але спромоглася на одне-єдине слово:
– Полетіти б.
Її погляд ковзнув у далечінь і здивування завмерло на обличчі.
– Ну, як попрацювали наші доблесні інтернаціоналісти? – кинув запитання полковник. – Цілу гору засипали бляшанками з-під консервів, ач як виблискують проти сонечка, так може виблискувати тільки надія на порятунок.
* * *
Коли афганське сонце скотилося за гостроверху скелю, визираючи по обидва боки шпиля, здалося, що воно з’їхало на потилицю тієї скелі, а потім сповзе в урвище, і жодні галактики не мають сюди ніякісінького стосунку.
Гай сиділа на рудій землі, яку й землею не назвеш, – скоріше камінням, облизуючи губи і відчувала солоно-терпкий присмак крові й дрібні піщинки на зубах. Час від часу спльовувала, але з кожним наступним подихом власного організму й «афганцю» все повторювалося знову і знову. Навколо ходили люди у військовому – щось запитували, щось пропонували, у чомусь переконували, а їй все те було ні до чого, бо не хотілося ні говорити, ні думати, ні спати, ні їсти, навіть пити і вмитися не хотілося.
– Серафимо, пішли до модуля [1] Складний дерев’яний будиночок.
, нам солдати спорудили будуар за простирадловою ширмою, – Лора посміхалася на всі тридцять із недохватом, бо два зуба виплюнула після падіння зі скелі.
– Зараз іду, – сказала Гай, але з місця не рушила.
Непомітно, м’якими кошачими кроками підійшов Гуров і сів поруч, простягаючи Серафимі мідний кухоль.
– Випий чаю. Коли земля висковзує з-під ніг, противагою негативному може бути навіть ковток чаю.
– Зараз вип’ю, – відповіла і йому далеким, байдужим голосом.
Лора вмостилася побіля полковника і, відкидаючи к лихій годині субординацію, схилила голову йому на плече.
– Слухай, Гуров, скажи мені правду – ти боявся? – говорячи, вона трохи запопадливо заглядала в його очі.
– Мені вже давно набридло боятися, – сказав тихим втомленим голосом.
– Хоробрий? – підкинула нотку іронії Лора.
– Ні, загартований.
– Чому ж потрапили у таке пекло?
– Командири не вибирають завдання, вони його отримують, але в нашому з вами випадку фатальна роль належить «афганцю».
– Коли мені в дитинстві пропонували чай із «піском», я казала, щоб «пісок» – на хліб, бо любила «вприкуску». Зроду не думала, що буду пити чай з натуральним піском, – обізвалася Серафима. – Не знаю, як у кого, але мій особистий фатум – «афганець», бо вже втретє за один-єдиний день потерпаю від нього.
– То пішли вже до модуля, – Лора підвелася, осмикнула спідничку, яка все одно не сховала обдертих ніг.
Гай зробила спробу рушити з місця, але полковник, опустивши руку на її плече, м’яко сказав:
– Посидь.
А їй було байдуже – сидіти чи йти, вона втратила здатність самостійного мислення, сиділа, підібгавши під себе ноги, спостерігаючи загіпнотизованим поглядом, як з краю модуля розгойдувалась антена, нагадуючи розчепірену лапу звіра. Сонце таки шубовснуло за гору, і сутінки наповзли, нависли, перетворюючи все навкруги у місячний пейзаж – каміння, пилюка…
Читать дальше