Раїса Плотникова - Афганський кут крилатої Серафими

– В тобі спить страх, а в мені велика-превелика свиня. Щоправда, моя свиня вже починає потроху гризти мене.

Стюардеса знову замуркотіла, запрошуючи командирський склад, цивільних та «решту» до виходу. Солдатам пропонувала залишитися. Серафима з Лорою стояли біля трапу, ховаючи до валізок щойно перевірені документи й уточнюючи свою приналежність до «решти,» чи то пак цивільних, коли важкий тупіт солдатських черевиків сколихнув довкілля. Хлопчаки бігли не зупиняючись, правда, тепер вони вже не тримали у правицях військові квитки нарозхріст, як при посадці на літак.

– То як самопочуття? – знайомий гопос доторкнувся Серафиминої свідомості одночасно з обережним доторком до руки.

Сіпнула плечем, озирнулася, кинула нарочито відвертий погляд на статуру, а потім на погони – зірочки «а-ля полковник» справили деяке враження. Зовнішність була переконливою: середній зріст, помітна огрядність, русяве, трохи їжакувате волосся, глибоко посаджені світло-карі очі. Та найбільше вразила засмага жовтуватого відтінку. Поруч стояв ще якийсь військовий невисокого зросту, але жіноча увага ковзнула мимо нього.

– Жива, – відповіла коротко.

– То до Кабулу будемо добиратися разом?

– Напевне.

– У такому випадку пора познайомитись, – і, механічно козирнувши вільною від валізи рукою, відрекомендувався:

– Гуров.

– Гай, – відповіла жінка, трохи роздратовано примруживши очі.

– А ім’я? Тьху ти! Я ж сам не по-людськи. Богдан Петрович, – і, несподівано знітившись мов школярик, першим простягнув руку для привітання.

– Серафима.

Схилила голову набік, відчувши міцний потиск твердої долоні і враз відсмикнула свою руку, наче пронизану струменем напруги. Широнула поглядом чортиці і, не зронивши більше жодного звуку, попрямувала до Лори, яка терпляче чекала осторонь. Зупинилась, немов вгрузла в бетонну плиту і скам’яніла, як та скіфська баба, відчуваючи на своїй спині пекельний погляд карих очей.

– Клеїться? – з ходу запитала Шахманова.

Серафима промовчала. Та й про що говорити? Врешті-решт, хіба вона знає, чого тому полковнику треба? Ну, познайомились. Чи й не подія! У дорозі люди завжди знайомляться, розмовляють, діляться враженнями, залицяються, навіть розповідають одне одному про власні таємниці і вади, чого, боронь боже, довірити близьким знайомим.

Потім шляхи розходяться назавжди, згадка про випадкового попутника розпливається у пам’яті, наче кола по воді.

Гай все ще стояла каменюкою, коли невисокого зросту капітан, проходячи мимо, несподівано зупинився і заговорив до неї:

– Можна тебе на хвилинку?

І цей «на ти», подумала Серафима. Таке звертання неприємно шпортонуло її непросту натуру, нічого не відповіла, та трохи насторожилась.

– Відійди! – недбало кинув у бік Лори військовий.

Та запитально поглянула на Серафиму і, отримавши мовчазну згоду, зробила кілька кроків.

– Давай спробуємо поговорити, – сказав офіцер спокійним, майже байдужим голосом, але погляд, яким мало не обмацував жінку, був липучим. – Хочу тебе трохи проінструктувати.

– А мене вже інструктували у Союзі.

– Це не той інструктаж – це особливий, житейський.

– Про що?

– Про те, що жіночка ти нічогенька, а наш брат без тепла та ласки у цьому пеклі потерпає не менше, ніж від кулі, і чіплятися до тебе будуть щонайменше тричі на день…

– Отже?..

– Отже – тримайся нас з Гуровим.

– Ха…Це означає, що ви чіплятися не будете?

– Принаймні я – точно.

– Ага… Значить – він.

– Послухай, тут все не так, як у нормальному житті, бо часу на довге залицяння не завжди вистачає.

Серафима безглуздо посміхнулася. Так буває не завжди – так буває лишень тоді, коли слова зависають у повітрі петлею або застряють у горлі квачем. Добре, якщо ти вживаєш міцні вирази і один з них, вириваючись із твого рота, штурхоне той клятущий квач, даючи можливість дихнути на повні груди… А якщо в тебе ніколи не виходило залаятися по-справжньому?

– Ну чого мовчиш, Гай? Вагаєшся? Діло хазяйське, але запевняю: матимеш підтримку, – невеликий, кругленький чоловічок настирно втовкмачував у свідомість молодої жінки якісь переваги.

Вона дивилася збентеженим поглядом на оцю «сваху» в мундирі і продовжувала мовчати. Воно, звичайно, можна було сказати йому словами єврейського філософа, що найкраща відповідь дурневі – мовчання, так, може, цей чоловік і не дурень – спробуй, розбери їх тут.

– Не вийшла, значить, розмова, – здвигнув плечима капітан. – То нехай іншим разом. Добро?