Людмила Баграт - Зло

Я спробувала його поцілувати, проте він мені не дозволив:

- Ш-ш-ш… Я ще не додивився до кінця.

- Гаразд, тоді я ще не допитала. Якою мовою ти тоді розмовляв?

- Тхета. Мертва мова. Нею багато століть тому провадилося служіння Венері. Прекрасний і небезпечний ритуал.

- Злий?

- Ні. Величний і… темний. Знаєш, такого дивного кольору прозорої темряви.

- Як сутінки?

- Точно. Як сутінки.

- Звідки ти все це знаєш? Мову, легенди? Ти ж виховувався в дитбудинку.

- Так. Але до мене приходив один з Останніх. Сказати б, друг родини. Щоп'ятниці впродовж дванадцяти років. Забирав мене на весь день до себе, в невеличку хибарку на околицях Львова. Розповідав і вчив. Щомісяця шостого числа водив на якісь таємничі збори. Проте мені там ніколи не подобалося - купка божевільних бомжів, які удають із себе хіромантів. Старий народ помер, а з ним і його знання. Нічого не залишилося.

- А Богиня, Яне? Вона теж померла?

- Не знаю, зіронько. Часом мені здається, що їй обридло мандрувати небом і вона спустилася на землю. Все. Кінець допиту. Іди до мене!

- Стривай, Яне. Будь ласка, ще одне запитання. Одне-єдине.

- Слухаю.

- Ти… один із Них? Твій батько був ктархом, так?

Ян голосно розсміявся:

- Що? Цей виродок? Та він і поруч з Князями не стояв! Ні. Мій батько з Катулів. Ктархом була моя мати. - Він накрив мене своїм тілом.

Вранці мене розбудив телефон. Я спробувала звільнитися з обіймів Костянтина, проте він тримав мене так міцно, наче малюк улюблену іграшку. Чому «наче», Марго? Ти і є його улюблена іграшка. - Ой, будь ласка, не починай з самого ранку! Телефон настирливо вимагав уваги. Я потрусила Костянтина за плече:

- Костю, випусти мене! Ко-о-о-стю! Можеш не прокидатися, просто забери руки, будь ласка!

Він пробурмотів щось незрозуміле, різким рухом сів у ліжку, нахилився до нічного столика і, не звертаючи на мене жодної уваги, взяв слухавку:

- Алло! А-а-а, Олексій! Здрастуй, здрастуй… Щось ти раненько сьогодні. Так, вона тут. - Він простягнув слухавку. - Це тебе.

- Не може бути! - Якби погляди вбивали, він би був уже мертвий. - Здрастуй, Альошо. Щось сталося?

Костянтин відкинувся на подушки і уважно слухав.

- Привіт, Марго! У нас проблема. Вчора дзвонив Данаїс. З Бонна. Йому якось вдалося вибити контракт зі «Сталкером». Вирвав його з-під носа у наших вельмишановних клієнтів. Уяви собі пику першого віце-директора «Тріади», коли він дізнається, що «Континенту» пощастило…

Я перебила його:

- Потім уявлю. В чому проблема?

- Данаїс летить сюди з двома представниками «Сталкера». Невеличкий дружній візит. На один день. А персональний секретар-референт Данаїса вийшов з ладу. Якась нова форма грипу. «В'єтнамка», «іспанка», чорт її знає. Коротше, перекладати доведеться тобі.

- Коли вони прибувають?

- О дев'ятій. - Я вхопила руку Костянтина, намацала годинник, повернула до себе. Сьома година.

- Вибач, Марго. Я телефонував тобі вчора до третьої ночі, щоб попередити, проте тебе не було вдома.

О, так. Мене не було. Я розважалася за повною програмою.

- Нічого страшного, Альошо.

- О дев'ятій в аеропорту. Зможеш?

- Звичайно.

- Я чекатиму на тебе біля входу. До зустрічі.

- До зустрічі. - Я поклала слухавку і повернулася до Костянтина:

- Слухавку в цьому домі беру я. Це ясно?

- Угу. - Він усміхнувся, взяв зі столу пачку цигарок, підвівся. - Брати слухавку не можна, палити у ліжку не можна, ходити голим не можна. Це не квартира, а концтабір, дівчинко.

- Неправда, Костю. На вікнах немає ґрат, двері одімкнуті, і тебе ніхто не тримає силоміць.

Я пішла у ванну, причепурилася, зодягнулася, приготувала сніданок. Костянтин їв швидко, проте не жадібно. Тваринна грація великого хижака.

- Я й гадки не мав, що ти вмієш так смачно готувати, Марго. Тобі подобається куховарити?

Я подивилася на нього над чашкою з кавою:

- Якщо є для кого.

Він усміхнувся і ніжно погладив мене по щоці. Спільні сніданки - небезпечна річ. Зранку ти сонна і беззахисна, повністю відкрита довкіллю. Ти сідаєш за стіл з іншою людиною, і ви їсте від одного хліба, п'єте з одного глека, єднаєтеся через їжу. Стародавній ритуал. Давніший за причастя.

- Ти нічого не їси, крихітко.

- Не хочеться зранку.

Костянтин нахилився і поцілував мене:

- Нічна людина?

Я поцілувала його у відповідь.

- Скоріше, сутінкова. Котра година?