Людмила Баграт - Зло

Він спокійно подивився на мене:

- Б'ємося об заклад?

Я накинулася на нього, почала щосили гамселити в груди - марно. Відчуття таке, ніби всім тілом б'єшся об залізний сейф.

- Чого тобі від мене треба? Дай мені спокій! Я не хочу тебе бачити! Я не хочу тебе, ти чуєш? Я тебе не хочу! Що ти зі мною робиш? Чого ти вдерся в моє життя? Ти завдаєш мені стільки болю! Тільки біль! Ти руйнуєш мене, Костю! Чому, чому???

Наші погляди зустрілися. Я завмерла. В його очах була я. Не два смарагди, не коштовне скло. Старовинне венеційське дзеркало, в якому я бачила своє відображення. Костянтин повільно став на одне коліно, на друге. Безсило опустив руки і подивився на мене з таким відчаєм, що мені стало лячно.

- Вибач, Марго. Я захворів. Я захворів на тебе. Я не можу від тебе відмовитися. Ти мені потрібна. Все своє життя я повільно йду на дно, і тобі цього не змінити. Проте ти робиш моє падіння таким солодким, дівчинко. Я ніколи тебе не відпущу. Пробач мені, якщо зможеш, але… я кохаю тебе. Закоханий до нестями.

- Яне, ти знаєш, що я народилася під Венерою?

- Так, зіронько, інакше бути й не могло.

Я дивилася на наше віддзеркалення на стелі, Ян дивився на мене.

- Марго, скинь простирадло.

- Навіщо?

- Я хочу побачити тебе. Всю. Роздивитися і запам'ятати.

- Ти знаєш моє тіло, Яне.

- Очима не так добре, як пальцями. Скинь простирадло, будь ласка.

- Гаразд, я скидаю простирадло і запитую. Доки відповідаєш - дивишся. Нема відповіді - простирадло повертається на своє місце. Згода?

Ян замислився, потім подивився на мене, примруживши очі.

- Граємо?

Я трохи підняла простирадло:

- Я чекаю, Яне.

Не зводячи з мене очей, Ян намацав на підлозі пачку цигарок, витягнув одну, закурив.

- На всі питання рано чи пізно доводиться відповідати, зіронько. - Він наче розмірковував вголос. - А це - непогана форма допиту. Згоден.

Простирадло безгучно ковзнуло на підлогу. Я відкинула кучері з лоба, з насолодою потягнулася і повернулася до Яна.

- Що таке «кетара»?

Його очі блукали моїм тілом.

- Чоловік, якого кохає Богиня.

- Венера? Богиня Кохання?

- Так.

- Чому ж це слово так злякало старого цигана?

Ян злегка вигнув брову. Лукава усмішка:

- Божевільний мадяр. Наслухався безглуздих казочок.

- Це не та відповідь, яка мені потрібна. - Я потяглася по простирадло. Ян зупинив мене.

- Гаразд! «Кетара» - це обраний. Вшанований справжнім коханням, подарунком Богині. На знак любови Богиня спотворює обличчя свого обранця, демонструючи цим зневагу до зовнішньої краси, яка лише тлін, і до суто плотської любови. За її задумом, страховисько або вмирає, не витримавши жорстокої правди, а саме, що в цьому світі бажають лише красивої оболонки, або пізнає найвищу любов і стає «кетара» - людиною, з якою говорить Богиня. За легендою, така людина володіє надприродними силами, бо несе в своєму серці стародавню таємничу магію, сильнішу за смерть і життя. Своє кохання.

Я спробувала знайти його очі, проте Ян схилився над моїм волоссям, роздивляючись довгі кучері у блідому місячному сяйві, порівнюючи їхній колір з чорнотою трикутника, який єднає мої ноги.

- Але ж ти - не почвара, Яне.

Він усміхнувся.

- Ти просто цього не розумієш, зіронько. Дивись! - він узяв мій локон, накрутив собі на палець, зав'язав вузлом. - Ти заплуталася в мені. Ти зачарована.

- Це погано?

Він знизав плечима:

- Це не добре і не погано. Це просто є. Я шукав тебе від самісінького народження, Марго. Гадаю, я не помер тоді, на уламках дзеркала, бо знав, що зустріну тебе в цьому світі.

Я заплющила очі. В якому світі, Яне? В якому?

- Все своє життя я купував жінок за гроші, Марго. Прекрасних і потворних, шукаючи серед них ту, в очах якої побачу себе.

- І жоднажінка не дарувала тобі свого тіла просто так?

- Яка різниця, як віддається тіло: за гроші чи за бажанням? Жодна жінка ніколи не дарувала мені себе, всю себе, до останнього, як ти. А щодо тіла, то була одна, їй подобалося, коли її ґвалтує страховисько.

Я відвернулася від нього:

- Припини, Яне! Я не хочу цього чути.

Він пригорнув мене до себе:

- У нас угода. Ти запитуєш - я відповідаю. І дивлюся.