Олексій Волков - Переможець отримає все

Тоді це станеться завтра. До біса справи. Вона здивується його незапланованому приїзду і, звісно, зрадіє. Усе стане на місця. Відчуття, що власне життя ще можна врятувати, було надзвичайно гострим. Ще б… Зациклившись на Зоряні, зробивши з неї якогось ідола, він мало не загубив його. Щастя, що в тій нещасній Завадівці існувала напіврозвалена зупинка, а сільська медичка Наталка затрималася допізна біля якогось слабого. А він напакувався усякою всячиною і кружляв об’їзними шляхами. Ось вона, доля. Яким непередбаченим іноді буває життя.

Несподівано схотілося розвернутися просто тут, на місці, й повернутися назад. Але він стримався. Віктор згадав, що запросив Наталку до себе. Нехай уже все відбудеться там. Весь завтрашній день він присвятить наведенню порядку й тоді… Хто ж це казав? «Станеться все так, як і має бути, навіть якщо відбудеться навпаки». Чому і звідки пригадалася йому оця невідомо чия надто мудра фраза? Настільки замудра, що важко зрозуміти істинне значення.

Коли «Рено» загальмував біля синьої огорожі, в хаті світилося лише одне віконце. Очевидно, там уже лягали. Кавказець загавкав, відв'язаний на ніч.

— Петро! Петро! — кілька разів гукнув Віктор.

Нарешті двері відчинилися, і на ганок вийшов господар у самій сорочці, що прикривала труси.

— О… ти ще пізніше не міг приїхати? — Візит не викликав у Франкенштейна особливих радощів. — Не знаєш, о якій у мене робота припиняється? А чого це ти такий щасливий?

— Петю, позич молотка здорового, — усміхаючись, попросив Віктор.

— Навіщо? — незворушно запитав той, киваючи головою на «Рено». — Для неї? Віджени назад, там під прес візьмуть, недорого. Ефект досягається за десять секунд, а молотком — тут добу старатися. Понаганяють усякого дрантя, розвалюх, потім ходять по ночах молотки клянчать…

Відчинивши гараж, Франкенштейн вказав рукою на важкий молоток, що валявся в кутку на підлозі.

— Ти більший мав, — нагадав Віктор.

— Та то вже кувалда! — вигукнув Петро. — Її експлуатація дорожче коштуватиме. Он, бери, якщо піднімеш. На хрена тобі?

— Хату поприбирати, — весело відповів Віктор.

— А, ну твою розвалюху хіба що цим прибирати, — по своєму зрозумів Франкенштейн. — Їздять тут, іномарки круті стосами женуть, бабло зашибають, а живуть у землянках… Давно пора.

— Ти правий, — погодився Віктор. — Бувай, завтра віддам.

— Дивись, грижу не зароби, десантуро… — Чулося навздогін. — На, в целофан замотай! Машина-то делікатна…

Франкенштейн старався даремно. Настрій нічного візитера сьогодні не можна було зіпсувати нічим.

Відімкнувши хату, Віктор притулив молота ручкою до канапи й напився води, а потім запалив цигарку й почав готувати каву. Яке спання, коли тут заварюються такі кардинальні справи? «Не відкладай на завтра те, що можна розбити сьогодні», — витлумачив він по-своєму народну мудрість і вирішив вдатися до прибирання просто зараз. Саме прибиранням слід було вважати цю процедуру. Прибиранням барлоги від усякого непотребу, щоб мати змогу привести сюди Наталку. Свою Наталю. Отож, прибиранням і нічим іншим. Звісно, вони не житимуть тут. Тим паче, в неї більша хата і хвора мати. Але зараз це його житло і куди ж іще її запрошувати, як не сюди?

Металеві двері з жахливими колодками, безперечно, псували інтер’єр. Ним оволоділа ейфорія й він начисто забув, що виконували вони ще й функцію охорони деякого цінного приладдя в той час, коли господар бував у від'їзді. Скинувши куртку та сорочку й залишившись лише в тільняшці, Віктор махнув важким інструментом. Молот приємно відтягував руки, але замахнутися в коридорчику особливо не було де. До того ж колодки успішно відкривалися ключами. Удар струсонув, здавалося, всю хату, а від наступного відлетіла верхня колодка. Ще кілька зусиль — і розлетілася нижня. От тепер можна і прибирати. Він штовхнув ногою важкі двері.

…Вона дивилася спокійно і просто, навіть із деяким захопленням, спостерігаючи за тим, як здіймалися після фізичної роботи його груди і здувалися вени на руках, не підозрюючи, що зараз зроблять з нею оці самі руки, нещодавно здатні боронити від будь-кого. А руки поставили інструмент у куток, притуливши до стіни. Щоразу, коли заходив сюди, щоразу, коли дивився на стіну, вдавалося уздріти у цьому гарному та спокійному виразі її обличчя щось нове — залежно від того, на що сам сподівався. Вона завжди слухалася його й відповідала приязню та покірністю, говорячи своїм застиглим поглядом те, чого потребувала душа. Це була підтримка, добре слово, розуміння — все, чого не вистачає нещасній людині.