Олексій Волков - Переможець отримає все

— Вони що, зовсім дурні? — не зрозуміли на тому кінці. — Хто саме? Прізвище! Хто тебе оглядав?

— Салайда.

— Немає в нас такого.

— Ну, цей справді незнайомий.

— Ну ось тобі й пояснення! У чині мужик?

— Так.

— То чого ти хочеш? Приїхав навести шороху. На тебе натрапив.

— А інші всі наші були. Пики від мене відвертали, ніби вперше бачать.

— Ну, може, наїхав на них по службі… Ти ж розумієш — державні структури… Я про це, принаймні, нічого не знаю. Розберемося. Не переживай. Ти щось платив?

— Нічого, не той випадок.

— Ну й добре.

— Нічого доброго, Павловичу. Знайшли під сидінням пакет із білим порошком, виявилося — борошно.

— Гмм… Цікаво… Гмм… Навіть дуже цікаво… Добре, Вітю, ти собі їдь, не хвилюйся. Я тут розберуся. Наступну машину візьмеш за ціною дилера. Буде тобі компенсація, хоча наша фірма тут ні до чого. Їдь, ми самі з'ясуємо стосунки. І з дилером переговоримо. Все буде окей.

Розмова не принесла задоволення. Увімкнувши передачу, він рушив з місця. Біс із ним. Доїде вночі. За дня чотири-п'ять даішників зупинять — усім дай по десятці, а вночі нікого немає.

Автоматичним рухом Віктор увімкнув магнітолу, але одразу ж поміняв касету. Тарас Лема слухняно ліг на дно «бардачка» й надовго замовк. Натомість у салоні розлився інший голос — набагато різкіший та хрипкіший, та й мова тепер уже була російською. Ця пісня завжди заспокоювала, додавала настрою, і він міг слухати її нескінченно.

Ці рядки він завжди співав разом із Юрієм Шевчуком, насолоджуючись від власного голосу, який цілком пристойно звучав у дуеті з відомим музикантом. А ось далі співалося виключно подумки, оскільки власні вокальні можливості примушували відстати від лідера «ДДТ». Це наче «сімка» поруч з потужною «двокубовою» «Ауді», які цілком пристойно могли їхати разом вузенькою горбатою дорогою. Та щойно починалася справжня траса, іномарка, зревівши, залишала скромну попутницю далеко позаду.

— ревів потужний голос.

Йому, ну, тому, з пісні, було цілковито байдуже, з ким вона. З кимось — цього досить. А й справді, яке це має значення? З кимось чи без нікого. Головне, що не з тобою.

Десятий клас Рижий, як то кажуть, відмучив. Відсидівши уроки, біг на залізничну станцію. Ішов завчасу, чекаючи прибуття вечірнього поїзда і спостерігаючи здалеку за пасажирами, які виходили з його вагонів. Зоряна вчилася на першому курсі музичного училища і на вихідні, а іноді й серед тижня, приїжджала додому. Він ходив на станцію щодня. Власне, це було саме те, задля чого варто прожити день. Стоячи під деревами трохи оддалік колій, звідки добре проглядався освітлений перон, гублячись у темряві, Вітьок чекав, доки з вагонів повиходять усі пасажири.

Вона виходила не сама, адже багато дівчат з району вчилися в обласному центрі. Тому і йшли завжди разом, компанією, і Рижому доводилося, важко зітхнувши і глянувши на неї здалеку, йти додому. Та іноді йому щастило. І тоді починало вже по-справжньому гупати в грудях, ноги ставали неслухняними, і він насилу встигав до місця виходу з перону. Щоразу це було ніби диво, дароване небесами…

— Привіт, Зоряно…

— А, привіт.

— Як там, у місті?

— Нічого.

— А я, знаєш, іду (від товариша, від родичів, з магазину)…

Сказати, що чекав саме її, ніколи навіть на думку не спадало. Напевно, він би вмер на місці, промовивши ці слова. Вона мовчки слухала, і на десять хвилин все-таки зав'язувалася розмова «ні про що». Дорога закінчувалася. Попрощавшись, він ще зо півгодини стовбичив під будинком, переживаючи наново зустріч і дивлячись на її вікно.

Тут, під вікнами, Рижий ніколи не думав реально про щось більше. А от увечері, вдома… Думки — вільні, сміливі — охоплювали його. Щоправда, це були абстрактні думки. Аж ніяк не сподівання. Навіть не мрії. Вони двоє наче переносилися в якийсь інший світ, за межі реального, і там… Звісно, там вони були разом і кохали одне одного.

Мама, яка працювала на залізниці й мала деякі зв'язки у залізничному технікумі, готувала Вітю туди. Налаштовувала, просила… Все-таки це був заклад, до якого він міг реально вступити, а потім якось влаштуватися в житті. А зважаючи на скромні статки й відсутність батька, це було не так легко. Але Вітькові, ні сіло ні впало, забаглося в машинобудівний, на тракторобудівний факультет. Мама аж рота роззявила. Та в сина були свої розрахунки. Хоч це й був вуз, конкурс там — найменший з усіх. Скласти все на трійки, ну хоча б з однією четвіркою, щоб здолати конкурента…