Олексій Волков - Переможець отримає все

Але руки й ноги рухалися, отже, все-таки не розбився. Напевно, з боку його падіння з розкриттям парашута перед самою землею виглядало жахливо. Не звертаючи ні на кого уваги, Віктор став на тремтячих ногах і почав збирати парашут. У вухах дзвеніло. А потім пішов туди, куди давно вже рухалися всі.

Картина вражала. На полі серед натовпу стояв санітарний УАЗ і двоє санітарів щось збирали, точніше — виколупували з землі. І воно було взуте в солдатський чобіт, а за ним тяглося ще щось. Усе це складалося в санітарну машину. Отже, розбився не він, а те, що довелося зараз бачити, було вже закінченням. Потім він чутиме розмови та розповіді перших очевидців про те, як з землі витягали глибоко застромлені в неї стегнові кістки, що прошили довгими уламками форму й навіть халяву одного з чобіт невдахи. Боєць був з молодих — рядовий Попов, якого Віктор узагалі не знав.

Відчуття, що це мав бути він, переслідувало постійно. Йому знову вдалося якимось дивом не потрапити в налаштовану пастку. «Погрався» б з цією незрозумілою «воронкою» ще секунду — так вишкрібали б його. Врятувало невідомо що. Це наче зробили за нього. Наче навмисно підставили потім іншого хлопця, щоб продемонструвати йому, Віктору, наглядно та жорстоко: гляди, що мало статися з тобою.

Віктор сидів на траві в кутку спортмайданчика під деревами. Давно не траплялося такого, щоб бути так відданому самому собі. Давно не доводилося порпатися у власних думках. І тут, де ще зберігалася ранішня прохолода й навіть співали птахи, несподівано відчулася якась не те що зміна… Ні, просто з'явилося щось нове, таке, чого не було раніше. Раніше він не звертав уваги на сонце, що заплутувалося променями в гілках, не оцінював ранішньої прохолоди та дотику шерехатої кори стовбура дерева об щоку. Не сприймав приємних дотиків соковитої трави об долоні. Звісно, адже навколо не існувало нічого, окрім такого поняття, як «Зоряна». Що ж було дивуватися?

Зоряна не зникла й зараз. Більше того — він знову усвідомив, що це не просто слово, від якого неможливо відокремитися, а, як і раніше, — частина життя. Зоряна не поділася нікуди. Просто зараз він зрозумів, що в навколишньому світі існує ще щось. Не те щоб варте уваги… Просто ще щось, окрім неї.

Роту підняли по тривозі. П’ять хвилин тому прибалти обстріляли одночасно три блокпости, що розташовувалися у різних напрямках від військової частини. І о п'ятій-нуль три опергрупи на трьох БТР-ах виїхали з воріт частини. Це була заздалегідь спланована акція місцевих повстанців. А потім поступив сигнал для «спецзагону». І, похапавши автомати, будучи давно вже в повній екіпіровці, за кілька секунд вони стояли на плацу.

— Ти, ти й ти, — вказав капітан Полунін, — в машину!

Серед обраних виявився й Віктор. Машиною, на яку вказав капітан, був тренувальний УАЗ Горових, господар якого перебував зараз у БТР-і разом із опергрупою, що вже мала б під’їжджати до блокпоста, який стояв під Каунасом. Віктор за звичкою зайняв місце за кермом машини, але сам Полунін, за мить підбігши до водійських дверцят, кинув коротко:

— Я вестиму.

Миттєво Віктор перескочив на сусіднє сидіння й машина рвонула з місця.

— Що там, трш-капітан? — спробував «розвідати» ситуацію Валя Кірюхін, один з бійців, який сидів позаду.

— Їдемо на Каунас, — тільки й відповів Полунін.

Це означало, що сталося ще щось, про що їм не належало запитувати. Але дістатися до блок-поста хлопцям не судилося.

— Їті-твою мать… — мимоволі вирвалося в капітана, коли УАЗ опинився на підйомі й усі вони майже одночасно побачили внизу БТР, що стояв носом з дороги вниз, запханий передньою частиною в якусь баюру. «Задниця» його була високо піднятою — так, що останні колеса навіть не торкалися узбіччя. З машини валив дим, а навколо лунали автоматні черги. І щойно вони усвідомили, що сталося, розлетілося на дріб’язки скло УАЗа, й машину, закинувши, знесло з дороги і, стусонувши об щось, перекинуло на бік.

Першої миті Віктор утратив орієнтацію, вдарившись об щось головою, й насилу прокрутився у бронежилеті, розвертаючи тіло в тісній кабіні. Вибивши ліктем залишки переднього скла, автоматом уперед він випхався назовні, й озирнувся навколо. Там, унизу, продовжували лунати черги та одиночні постріли, а тут не було начебто нікого. У перекинутій машині чувся рух та чийсь стогін. Тут якраз переривався ліс і до найближчих дерев було метрів сто, не менше. Стріляли по них, очевидно, впритул з купки кущів, що стояли попри саму дорогу й тепер залишилися позаду. Там уже нікого не було.