Олексій Волков - Переможець отримає все

Вона відсторонилася від грубки, від чого стала трохи ближче до нього, й опустила руки. Очі Зоряни, її завжди прекрасні очі вже не були скляними. Отими кришталевими, холодними, непроникними. Тими, що тримали перед собою таке потужне захисне поле. На Віктора дивилися звичайні очі з віями — живими, що здригалися від теплого повітря, яке йшло від печі. І погляд був спокійний. Він не колов, не ображав зневагою та відразою, не викликав душевного болю. Просто погляд. Усе інше — обличчя, постава — продовжувало свідчити, що це та сама жінка. Та все в ньому здригнулося, коли ці губи розтулилися — зараз з них мали злетіти слова…

— Я прийшла, — тихо мовила вона.

Більше нічого. Але це мало означати все. І ніколи… ніколи раніше у своїх уявленнях, у своїх божевільних мріях Віктор не міг би уявити отакого наступного власного слова після цього, отакої своєї відповіді.

— Навіщо?

Та Зоряна не здивувалася запитанню. Лише щось промайнуло в цих очах — якась тінь несподіванки від того, що цей чоловік уже не блідне, язик його не затинається, а погляд не падає додолу. Принаймні, так здалося йому.

— Так було домовлено. Ти виконав свою обіцянку. Тепер я хочу виконувати свою.

Віктор неквапно озирнувся по кімнаті, наче шукаючи чогось, і ніяково знизав плечима:

— Кімната заметена, їсти є що. Та й посуд чистий… Город ще рано копати. Дякую, тим часом нічого не треба.

Це знову не було здивування. Просто нова реакція на нову несподіванку. Слабка, але помітна, тим паче, для того, в кого вже не пливло перед очима.

— А в ліжко? — запитала вона. Запитала після секундної паузи, але спокійно, вимовивши так, наче йшлося про той самий посуд.

Її сірі очі дивилися на нього постійно, але не гіпнотизуючи, спокійно та тихо.

— Дякую. — Проковтнувши мимоволі, він усе-таки відвів погляд, лише на якусь мить. — Зараз не до цього. Є інші проблеми, нагальніші.

Пауза знову тривала кілька секунд, а потім вона запитала:

— Які проблеми? Пов’язані з цими грошима?

— З грошима проблем немає. Це моє. Особисте.

Якщо раніше ці очі були скляними й утворювали непроникну межу, за яку йому було зась, то тепер — навпаки, хотіли увійти в нього й витягти щось більше, ніж міг сказати він сам. І несподівано в ньому народилася образа. Така якась… Не схожа на ту, за знищене життя. Якась інакша. Дрібна, але болюча. Її очі наче не розуміли, не вірили, що у нього може бути особисте. Вони прийшли — нехай уже без потрійного захисту, проте чужі. Вони й тепер його не кохали, навіть не збиралися. Прийшли, щоб сплатити неприємний борг, а відпущені «на всі чотири», дивувалися, що в нього може бути особисте, намагаючись дізнатися про те, що дозволило б їм, можливо, просто пожаліти його.

І образа ця несподівано вибухнула так, що жахливо запекло всередині і схотілося сказати — зневажливо та байдуже: «Треба мені сто років твого ліжка… Забирай і йди геть — маєш те, чого хотіла. Чого тобі ще?» Але натомість…

— Я підвезу вас, — сказав Віктор, — щоб під дощем не йшли.

Йому дійсно не потрібно було цієї жінки так. Таким чином.

Скоріше за все, просто не зміг би. Віктор несподівано знову згадав Трусю — оту, з якою порівняла його ця єдина у світі жінка, що зараз готова була віддати себе. Можливо, вона й тепер думала так. Можливо, вже не думала, стимульована почуттям вдячності або ж думкою про наступну операцію, на яку також потрібні кошти. Байдуже. Він не схожий на Трусю хоча б тим, що не підбиратиме гидливо кинутих йому куснів. Тим паче, від неї.

Кілька вулиць та поворотів пролетіли швидко, й машина скреготнула шинами під її вікнами. Зоряна весь час сиділа мовчки, дивлячись на нього, а потім сказала:

— Давай ти зайдеш до мене на каву.

— Дякую, іншим разом.

— Чому? Давай зараз. Просто поп’ємо кави й поговоримо. Я тебе прошу.

— Ні, дякую. Я їхатиму.

Нога його нетерпляче торкнула педаль акселератора.

— Давай тоді тут.

Очі її тепер були широкими, напевно, від мороку, що стояв навколо, і дивилися так, що відчувалося шкірою.

— Ну, давай тут… — повторила Зоряна.

— Не бажано.

— Чому?

— Не варто сидіти в моїй машині під власними вікнами. І так говоритимуть хтозна-що…

Зоряна поставила свою сумочку просто на підлогу й мовчала десь з хвилину, не відриваючи погляду від того, хто, закам'янівши, тер пальцями кермо.

— Знаєш, Вітю, — мовила нарешті вона, — ні, навпаки — ти цього не знаєш. Ти не знаєш, що це таке, коли твоя дитина має померти і ти не бачиш можливості її врятувати. Ти не знаєш, що робиться з людиною, тим паче з жінкою, коли вона б'ється, наче риба об лід, не здатна нічого вдіяти. Коли кидаєшся від медичних центрів до ворожок і шарлатанів… Я навіть не можу передати… Ні, я ніколи не зможу розповісти, що це таке, коли прокидається маленька надія й ти чіпляєшся за неї всім, чим тільки можеш… і думаєш кожну хвилину, що якщо вона згасне, це буде остання мить узагалі в усьому… А я це знаю. Не знаю лише одного — як усе це витримала, як досі жива і при тверезому розумі. І зараз… зараз я розумію, що не схожа на жінку взагалі, в жодному відношенні. І всі мої емоції настільки покалічені, що я просто не здатна платити ними. Тілом — будь ласка. А коханням — як ти сам казав — коли ще щось висить над тобою, краще цим не займатися.