Стіґ Ларссон - Чоловіки, що ненавидять жінок

— Просто згораю з нетерплячки.

— Фабрику запустили восени дев’яносто другого року. Працювало там максимум п’ятнадцятеро людей, в основному старі жінки. Зарплата була близько ста п’ятдесяти крон на місяць. Спершу в них повністю було відсутнє устаткування, і робітники прибирали розвалюху. На початку жовтня прибули три картонажні машини, придбані в Португалії. Старезні, зношені й абсолютно застарілі. Ціна цьому мотлоху була щонайбільше кілька тисяч. Машини, правда, працювали, але безперервно ламалися. Запчастини, звісно, були відсутні, і виробництво доводилося постійно зупиняти. Найчастіше хто-небудь з робітників лагодив машини підручними засобами.

— Це вже починає бути схожим на матеріал, — визнав Мікаель. — Що ж фабрика насправді виробляла?

— Протягом дев’яносто другого року і половини дев’яносто третього вони гнали найзвичайнісінькі коробки для мийних засобів, упаковки для яєць і таке інше. Потім почали робити паперові пакети. Але фабриці постійно бракувало сировини, і про масове виробництво мова ніколи не йшла.

— Якось не дуже схоже на велике капіталовкладення.

— Я все підрахував. Загальна вартість оренди за два роки склала п’ятнадцять тисяч. На зарплати могло піти максимум сто п’ятдесят тисяч — якщо взяти із запасом. Закупівля машин і перевезення… автофургон, що перевозив упаковки для яєць… приблизно двісті п’ятдесят тисяч. Додай експедиційні збори за дозвіл, декілька поїздок туди-сюди — схоже, що село неодноразово відвідала одна-єдина людина із Швеції. Ну, скажімо, що вся операція не вийшла за межі мільйона. Якось влітку дев’яносто третього на фабрику прибув начальник і повідомив, що її закрито, а незабаром після того приїхала угорська вантажівка і вивезла устаткування. Прощай, «Мінос».

Під час суду Мікаель часто повертався думками до того літнього вечора. Їхня розмова в основному мала характер дружнього взаємного шпигання однокласників, як у роки навчання в гімназії, коли вони ділили тяготи, властиві їх вікові в цілому. Подорослішавши, вони стали, по суті, чужими, абсолютно різними людьми. Весь вечір Мікаель намагався і ніяк не міг пригадати, що саме так зближувало їх в гімназії. Роберт запам’ятався йому як тихий, замкнутий хлопець, страшенно сором’язливий у стосунках з дівчатками. Постаршавши, він став успішним співробітником банку… можливо, навіть кар’єристом. Мікаель ні на мить не сумнівався в тому, що нинішні погляди приятеля йдуть урозріз з більшістю його власних уявлень про світ.

Напивався Мікаель рідко, але випадкова зустріч під час невдалої прогулянки на яхті привела до приємного вечора, під час якого рівень спиртного в пляшці неухильно наближався до дна. Саме тому, що розмова почалася як базікання шкільних приятелів, він спочатку не сприйняв розповідь Роберта про Веннерстрьома всерйоз. Але зрештою в ньому прокинувся інстинкт журналіста, він почав уважно вслухуватися в Робертові слова, і в нього з’явилися логічні заперечення.

— Зажди хвилинку, — сказав Мікаель. — Веннерстрьом — це ж помітне ім’я серед біржовиків. Якщо не помиляюся, він мільярдер.

— «Веннерстрьом груп» сидить приблизно на двохстах мільярдах. Ти хочеш запитати, навіщо мільярдерові взагалі напружуватися, щоб привласнити жалюгідні п’ятдесят мільйонів?

— Ну, швидше, навіщо йому ризикувати всім, йдучи на відвертий обман?

— Не знаю, чи можна назвати його обман відвертим. Веннерстрьомів звіт одностайно схвалило керівництво УПП, схвалили співробітники банку, уряд і ревізори риксдагу.

— У будь-якому разі йдеться про дріб’язкову суму.

— Звичайно. Але вдумайся. «Веннерстрьом груп» — це інвестиційна компанія, що торгує всім, на чому тільки можна зірвати куш: цінними паперами, опціонами, валютою… всього не перелічити. Веннерстрьом уклав контракт з УПП в дев’яносто другому році, якраз коли ринок захитався. Пам’ятаєш осінь дев’яносто другого?

— Атож. У мене якраз були взяті на квартиру позики з плаваючими процентними ставками, а в жовтні ставки центрального банку злетіли до п’ятисот відсотків. З мене цілий рік тягнули ренту в дев’ятнадцять відсотків.

— Мгу, суворі були часи, — посміхнувся Роберт. — Я сам добряче постраждав того року. І Ханс Ерік Веннерстрьом, так само як і всі інші на ринку, боровся з тими ж проблемами. У його компанії були мільярди, вкладені в усякі цінні папери, але готівки було на диво мало. Аж раптом виявилося, що роздавати нові позики більше неможливо. У таких випадках зазвичай продають яку-небудь нерухомість для покриття збитку і зализують рани, але в дев’яносто другому жоден собака не хотів купувати нерухомість.