Томас Гарріс - Сходження Ганнібала

— Може, Мілко… — почав Кольнас.

— Це ти знайшов його на свою сраку, тож ти це й зробиш. Хіба ти не ріжеш щодня м’ясо? Після того, як ти його порішиш, Мілко винесе сюди вже мертве тіло і допоможе тобі завантажити його в бочку. Візьмеш його ключі й обшукаєш його кімнату. З галерейником Леетом ми також розберемося, якщо буде потреба. Кінців не мусить залишитися. З мистецтвом на якийсь час покінчено.

Так говорив хазяїн судна, який у Франції звався Віктором Густавсоном.

Вельми успішний бізнесмен, він контролює продаж морфіну із запасів СС і нову проституцію, переважно жіночу, цей Віктор Густавсон. Такий псевдонім узяв собі Владіс Ґрутас.

Леет залишився живим, але без усіх своїх картин. Вони довгі роки зберігалися в казенному сховищі, поки суд кволо зважав, чи можна до Литви застосувати Хорватський договір по репараціях, а тим часом Требело сліпими очима дивився зі своєї бочки на дні Марни, вже не лисий, а оброслий новою зеленою шевелюрою з водоростей і морської трави зостери, що коливалася в річковій течії, мов кучері часів його юності.

Жодної картини із замку Лектер не спливало на артринку.

У наступні роки Ганнібал Лектер із ласки контори інспектора Попіля інколи отримував дозвіл подивитися на картини в сховищі. Божеволієш, сидячи в німій тиші каземату під пильним оком охоронця, котрий дихає тобі у вухо аденоїдним гарчанням.

Ганнібал дивиться на пейзаж, який він колись узяв із материнських рук, і розуміє, що минуле зовсім не минуло; звір, чий гарячий сморід колись обпікав шкіру йому й Міші, і зараз десь ще дихає. Він повертає «Міст зітхань» лицем до стіни і довго вдивляється у зворотний бік картини — долоню Міші стерто, лише порожній квадрат залишився, на який він проектує свої шалені мрії.

Він росте і змінюється, чи то просто набуває форми те, що завжди було в ньому приховане.

На головній сцені Паризької опери збігав час дії договору доктора Фауста з Дияволом. Ганнібал Лектер і леді Мурасакі дивилися із затишку лівої ложі, як Фауст благає пощади, як полум’я палахкотить аж під вогнетривку стелю знаменитого театру Гарньє. [84] Шарль Гарньє — автор проекту необарокового Паризького оперного театру (1875), архітектурного шедевра епохи, з 1989 р. ця будівля офіційно називається Палацом Гарньє, відтоді ж головні вистави Паризької опери проходять у новозбудованому театрі «Бастилія».

У свої вісімнадцять років Ганнібал аплодував Мефістофелю і зневажав Фауста, але апофеоз пролітав йому повз вуха. Він вдихав запах леді Мурасакі, милувався нею, особливо гарно вдягненою заради опери. Джентльмени в ложах напроти теж воліли її роздивитися, вони відвертались від сцени, зблискуючи в їхній бік своїми бінокль-лорнетами.

Її силует на тлі яскравого світла сцени нагадав Ганнібалові той вечір, коли він хлопчиком побачив її вперше в шато. Кадри полинули злагоджено: лиск чорної ворони, що п’є з ринви, блиск волосся леді Мурасакі. Спершу її силует, потім вона прочинила стулки вікна і світло торкнулося її обличчя.

Ганнібал подолав довгу путь по мосту мріянь. Він порядно виріс, уже міг носити дядьків одяг, натомість леді Мурасакі зовні залишилася незмінною.

Її долоня сковзнула по сукні, і шерхіт тканини прозвучав для нього музикою. Пам’ятаючи, як добре вона відчуває його погляд, він відвів очі, оглядівся у ложі. Ложа мала репутацію. Позаду стільців, прихована від поглядів із протилежного боку, стояла пікантна козетка, де під оркестрові каденції могли усамітнитися коханці — у минулому сезоні літній джентльмен під фінальні такти «Польоту джмеля» дістав інфаркт на цій канапці, цю історію Ганнібал чув від колег зі «швидкої допомоги».

Ганнібал із леді Мурасакі сиділи в ложі не самі.

Передню пару стільців займали поліцейський комісар префектури Парижа з дружиною, тож сумнівів щодо джерела, з якого до леді Мурасакі припливли квитки на цю виставу, не було. Звісно, від інспектора Попіля. Як добре, що не зміг прийти він сам — певне, розслідує чергове вбивство, хочеться вірити, небезпечне, таке, що вимагає багато часу, перебування надворі в погану погоду, ймовірно, під загрозою смертельного ураження блискавкою.

Увімкнули верхнє світло, і тенор Беньяміно Джільї [85] Beniamino Gigli (1890–1957) — знаменитий майстер італійського бельканто, кар’єру завершив 1955 р. отримав заслужену стоячу овацію від набитого вщент залу. Комісар поліції і його дружина обернулися в ложу й потискали всім руки, долоні в кожного горіли після оплесків.