Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Скарлючені, зіщулені, вони просувалися вперед, до бічної галереї за вогнестійкими дверима жовтого кольору, від яких відходило плетиво труб. Корсо наважився обігнати чергу: сподівався відшукати борсаліно Собєскі. У безладі легше накивати п’ятами. Але куди?

Один з міньйонів штовхнув його. А тоді він його помітив: Собєскі саме переступав поріг, що відділяв обидві кротовини. Художник притримував рукою капелюх, на спині в нього висів чорний наплічник, до якого він чомусь причепив згорнутий трубкою килимок-каримат — наче автостопник, що вирушає в похід у гори.

Корсо відчув, що наближається халепа, хоча точно не знав, що саме має статися. Він знову спробував обігнати чергу й пришвидшив крок, долаючи спротив негоди — крижаний вітер дедалі міцнішав.

Цього разу за плече його схопив пожежник.

— Гей, схаменіться! — наказав французькою чолов’яга. — Куди поспішаєте? Зачекаємо тут.

— На що я маю чекати? — спитав Корсо й показав поліційне посвідчення.

Чолов’яга, здавалося, не надто пройнявся почуттям солідарності, але таки відповів:

— Мають підтвердити, що небезпека минула, або до північної колії під’їде наступний потяг.

— Яка саме небезпека?

Пожежник не відізвався, підштовхнув його до інших і попрямував наводити лад деінде. Вони переступили поріг, і Корсо знову став навшпиньки: Собєскі повинен зараз бути в службовій галереї.

Почвара зник. Стефан більше не вагався: відступив на крок і прослизнув уздовж склепіння. З цього боку віяв міцніший вітер, і Корсо довелося минати чергу навприсядки, спираючись рукою на закруглений мур, скоцюрбившись, ніби злодій.

Коли поліціянт опинився на тому місці, де щойно бачив Собєскі, той уже встиг кудись дременути. Корсо ступив ще один крок убік, аби зміряти очима шеренгу. Художника в капелюсі він так і не побачив. Де той подівся? А головне: чому зник? Навіщо вирішив застрягти під товщею моря?

Корсо сунув далі проти вітру до кінця черги, де стояли й базікали то французькою, то англійською співробітники служби охорони й пожежники. А тоді спостеріг у стіні потаємні двері й спробував їх відчинити. Звісно, замкнені. Він пам’ятав, що всіма засувами в тунелі керували з контрольних постів на континенті — за сто кілометрів звідти.

Якийсь охоронець схопив його, мов злодюжку в супермаркеті:

— What the fuck are you doing here? [72] Що в біса ви тут робите? ( Англ. )

Корсо не знав, що казати.

Він стояв спантеличений і ніяк не міг збагнути, як сталося, що Філіпп Собєскі зник десь під Ла-Маншем.

Англійська естетика завжди нагадувала Корсо різдвяні прикраси: розписані золотими літерами вітрини, червоні телефонні будки й автобуси, мідні клямки, «боббі» [73] Так деколи називають англійських полісменів. в дивакуватих високих шоломах — Лондон пахнув розкішною казкою, дзеленчав дзвіночками, відблискував яскравою обгорткою покладених під ялинку подарунків.

Столиця й тепер здалася Стефану такою, щойно він вийшов з вокзалу «Сент-Панкрас». І хай Лондон перескочив у третє тисячоліття, а генії архітектури звели в ньому цілі квартали зі скла і сталі та пишні кам’яниці, площа, яка відкрилася очам поліціянта, радше була схожа на коробку шоколадних цукерок, загорнутих у золотавий папір зі сріблястим малюнком.

Після хибної тривоги всі повернулися до вагонів, і Євростар прибув у Лондон із запізненням лише на сорок п’ять хвилин. Однак коп опинився в безглуздій ситуації. Загубив підозрюваного, змарнував цілих півдня і, ймовірно, підхопив нежить через протяг, що гуляв тунелем. Він досі не міг збагнути, що трапилося. Одна лише думка великим дзвоном гупала в скроні: саме тоді, як провадиться важливе кримінальне розслідування, він тиняється по той бік Ла-Маншу посеред веселої юрми туристів, під променями сонця, що несподівано вигулькнуло на небі столиці Великої Британії.

В очікуванні потяга, що мав відвезти його назад, нічого більше не лишалося, як сісти та з’їсти якийсь бурґер. Він умостився в глибині залу та почав жувати канапку з сиром, але думками ніби загруз у зеленуватому мулі. Поглянув на мобільний. Згадав, що під час подорожі налаштував його на режим «у літаку», щоб зекономити батарею (адже сподівався, що гнатиметься за Собєскі по всьому Лондону, надзвонюючи Барбі, а та повідомлятиме, де саме перебуває злочинець: аби ж то…).

Барбі й справді залишила принаймні п’ять повідомлень після того, як він вирушив у подорож. Раптом повернулася надія: Собєскі знову в Парижі? Корсо телефонував Барбі й почувався везунчиком, що повз пустелею на ліктях і, нарешті, добився оазису: очі блищать, голос захрип, мозок вигорів ущент.