Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Копи перезирнулися: цієї ночі вони знову на службі — перша новина, а в вихідні на них також чекає робота — друга новина.

— Крішна теж цього вечора їде, — несміливо докинула Барбі.

— Хай скасовує відпустку!

Після останніх слів Корсо попрощався й повернувся до себе в кабінет. Підбивати підсумки треба без метушні: протягом кількох годин він двічі вдало натрапляв на новий слід. Навіть не сподівався на такий успіх першого дня.

— Стефане!

Він обернувся: Барбі рушила за ним коридором з текою в руці. Знову в його голові майнула думка, що вигляд у неї геть недоладний. Вона скидається (і то в найкращі дні) на пошарпану Мері Попінс — більшої привабливості їй могли б надати вінтажний одяг або торбинки з гобеленової тканини.

— Я знайшла посилання на поранення, що їх отримала Ніна.

— У тебе є час на іншу роботу? — здивувався він.

— Я вмію працювати над двома завданнями одночасно.

А точніше трьома, адже саме вона відкопала Веранна, аса в царині мотузок, і доп’яла Ахтара, пильно переривши всі рахунки Ніни… Надзвичайна обдарованість Барбі дещо дратувала, завжди здавалося, що вона на крок випереджає групу разом з ним.

Жінка розгорнула теку, де містилися кольорові ксерокопії.

— Це картини Франсіско Ґойї.

— Ходімо до мене в кабінет.

Корсо зачинив за собою двері, а Барбі розклала зображення поверх його паперів.

— Чув про такого художника? — спитала вона.

— За дурника мене маєш, чи що?

Корсо впізнавав відомі полотна: портрети різних постатей Мадридського двору, славетний «Розстріл повстанців у ніч на 3 травня 1808 року» , репродукції «Pinturas negras» [36] Чорні картини ( ісп. ). : «Два старці», «Шабаш відьом», «Пес» … Спотворені мармизи лякали нав’язливою правдоподібністю.

Барбі вихопила з купи кілька знімків і розклала на видноті.

— Поглянь — нічого тобі не нагадують?

Жахливі портрети у відтінках від червоного до сепії — пики, що дико волали або ж уїдливо посміхалися (важко зрозуміти), роти, що розтягувалися від вуха до вуха, — саме такий вигляд мало поранене обличчя Ніни.

— Це з «Чорних картин»? — спитав він і взяв одну зі світлин: чоловік зі змарнілим лицем мав скуті ланцюгом зап’ястки.

— Ні. Вони називаються «Pinturas rojas» [37] Червоні картини ( ісп. ). . Маленькі полотна віднайшли кілька років тому — їх приписують Ґойї. Каторжанин, чаклун, умирущий. Очевидно, Ґойя поринув у свої найпохмуріші спогади.

— Де вони зараз?

— У музеї одного з мадридських фондів. Якийсь меценат придбав за шалені гроші. В мене є адреса. Впевнена, що злочинець годинами там простоював… Може, він навіть іспанець…

Корсо ніяк не міг прийти до тями: вони втретє натрапляють на новий цікавий слід. Ба більше, він і «милого друга» тепер тримає на прицілі. Вимальовувалась певна єдність усіх деталей.

— Пошпортаємося в цьому завтра, — підсумував. — Маємо розібратися, що саме відзеркалюють обличчя. Яку символіку й глибинний смисл він у них вклав…

— А фонд?

— Переговори з французьким офіцером зв’язку в Мадриді.

— Не хочеш, аби ми туди поїхали самі?

— Ні. Головна робота — тут.

Барбі зібрала докупи ксерокопії та втиснула йому теку під пахву.

— Ти помиляєшся. Наш убивця підживлює своє божевілля картинами. Все закручено довкола них.

— Кажу тобі, знайди офіцера зв’язку.

Барбі неохоче погодилася. Як усі маленькі генії, вона була вразливою — справжній недолік для поліціянта.

Жінка вже намірилася йти, але Корсо покликав її назад:

— Ти чимось зайнята?

— Жартуєш? Щойно ти завантажив нас роботою на цілих три дні.

— Ні, я хотів спитати, чи є в тебе час, щоб випити трохи вина?

— Еге!

— Що означає «еге»?

— За сім років чесної та вірної служби ти лише двічі запропонував мені перехилити з тобою чарку. Уперше — аби сповістити про намір вигнати одного з хлопців нашої групи. Удруге — аби повідомити, що жінка, яку я щойно арештувала, повісилася в камері. Одне слово, для мене це було завжди поганим знаком.

Він спромігся на усмішку.

— Хочу в тебе дещо попросити.

— Мені вже стає моторошно.

— Свідчення? Свідчення про що?

— Про мою порядність. Підтвердження того, що я гарний батько.

Барбі метельнула головою, ніби щойно почула добрий жарт. Вони сиділи в кав’ярні на площі Дофіна, далеко від місць, що їх зазвичай відвідують поліціянти з Іль-де-ля-Сіте.

— То що? — гаркнув Корсо з викликом.

— Либонь, справа про розлучення почалася для тебе не надто вдало…