Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

— Так. Вона буде у мене завтра в обід.

— Коли ви їй написали?

— У вівторок: п’ять днів тому.

— Вона вам відповіла?

Він кивнув.

— Не думаю, що вона прийде, однак побачимо.

Я струсив попіл у срібну попільничку.

— Тоді це все. А тепер перейду до своєї частини розповіді.

Я оповів йому, як Мак-Гроу і Гартселл навідали мене. Він слухав, зручно вмостившись у кріслі, й очі його були такі самі непроникні, як пара автомобільних фар. Він не виявив жодних емоцій, коли я описував йому, як ті двоє мене дубасили. Оскільки це відбувалося не з ним, то чого йому було переживати? Але коли я змалював йому появу на сцені Морін, він ледь помітно звів брови і почав барабанити пальцями по столу. Напевно, це був для нього найпромовистіший вияв почуттів.

— Вона відвезла мене в будинок на скелі, розташований на схід од траси на Сан-Дієґо. Сказала, що будинок — її власність: пречудовий куточок, якщо ви любите хатинки, що коштують силу-силенну грошей і достатньо стильні для того, щоби приймати там кінозірок. Ви знали про нього?

Він заперечно хитнув головою.

— Отож, ми просто сиділи й балакали, — провадив я далі. — Вона хотіла знати, чому я нею цікавлюся, а я показав їй сестриного листа. Її це чомусь налякало. Ні, вона не вдавала, а була справді налякана. Я запитав, чи її, бува, тоді не шантажували, але Морін заперечила і сказала, що Дженет, імовірно, просто хотіла завдати їй клопотів. І ще сказала, що Дженет її ненавиділа. Це правда?

Віллет тепер крутив у руках ножичок для розрізання паперів; вираз обличчя зосереджений, очі заклопотані.

— Наскільки розумію, вони не ладнали між собою — але не більше. Ви ж знаєте, як це буває між зведеними сестрами.

Я сказав, що знаю.

Збігло ще кілька хвилин. Тишу порушувало лише цокання настільного годинника.

— Продовжуйте, — нарешті коротко озвався Віллет. — Що ще вона сказала?

— Ви, напевно, знаєте, що Дженет була заручена з хлопцем на ім’я Дуґлас Шеррілл, але вам може бути невідомо, що Шеррілл — темна конячка; ймовірно, шантажист; словом, пройдисвіт. Як стверджує Морін, вона відбила Шеррілла у Дженет.

Віллет мовчав, вичікуючи.

— Сестри влаштували сцену ревнощів, яка поступово перейшла у боротьбу, — продовжив я, — і Дженет схопила рушницю. Саме в цей момент і з’явився старий Кросбі та намагався забрати у неї зброю. І був випадково застрелений.

Якоїсь миті я подумав, що Віллет вискочить з-за столу. Але він стримався, лише сказав утробним голосом:

— Морін сама вам про це розповіла?

— Так: вона хотіла вилити душу. Є ще дещо, що вам неодмінно сподобається. Про перестрілку вирішено було замовчати. Я помилявся, коли стверджував, що свідоцтво про смерть підписав доктор Зальцер: він цього не робив. Це зробила його дружина. За її словами, вона — дипломований лікар, до того ж, друг сім’ї Кросбі. Одна зі сестер зателефонувала їй, тож місіс Зальцер приїхала і все залагодила. Лессвейз, який не справляє враження людини, котра створюватиме незручності багатіям, проковтнув байку про те, що старий Кросбі чистив рушницю і випадково вистрелив у себе. Він повірив на слово. Так само, як і Брендон.

Віллет запалив сигару. Мав вигляд людини, якій пообіцяли пиріг з начинкою, але начинки у ньому не виявилося.

— Продовжуйте, — сказав він, відкинувшись у кріслі.

— З якоїсь причини медсестра на ім’я Ейнона Фрідлендер тоді перебувала в будинку і стала мимовільним свідком убивства. Місіс Зальцер ризикувати не стала. Вона запакувала медсестру в божевільню — аби бути певною, що та не заговорить. Відтоді Ейнона і перебувала в звуконепроникній палаті санаторію доктора Зальцера.

— Ви хочете сказати — всупереч її волі?

— Не просто всупереч волі — впродовж двох років її накачували наркотиками.

— Але ж ви не думаєте, що до цього причетна Морін Кросбі?

— Цього я не знаю.

Тепер Віллет важко дихав. Сама думка, що така багата клієнтка, як Морін Кросбі, може бути звинувачена у викраденні, здається, справді його шокувала, хоча нещастя Ейнони Фрідлендер залишило його байдужим.

— До речі, якщо у вас викликає співчуття доля Ейнони, — додав я, — то знайте, що минулої ночі нам вдалося викрасти її зі санаторію.

— Справді? — Віллет спохмурнів. — Чи спроможна вона вчинити скандал?

Я йому неприємно посміхнувся.

— Гадаю, що це більш як імовірно. А ви б не хотіли цього, якби вас протримали два роки у божевільні лише тому, що певні багатії надто сором’язливі, аби їхні імена з’являлися в газетах?