Андрій Кокотюха - Пророчиця

Андрій рішуче витяг із кишені службове посвідчення.

— Карний розшук. Капітан Шпола, «убійний» відділ. Кажіть чітко: що у вас сталося? Що ви там про життя і смерть говорили? Вам погрожують? Хто? Чому?

Від такого несподіваного натиску «мушкетер» аж позадкував.

— Тобто ви займаєтеся розслідуванням убивств, я вас правильно зрозумів?

— Правильно.

— А ваш колега? — він перевів погляд на Горілого.

— І мій колега, — Шпола зиркнув на Сергія, чекаючи з його боку заперечень, та Горілий вирішив промовчати.

— А заяви ви приймаєте?

— Якщо ви знаєте про злочин, що готується, і хочете його попередити, заяву у вас прийме черговий. А далі ми вже з’ясовуватимемо, що до чого. Якщо, звісно, це по нашій лінії.

— Ось я й не знаю, — знову завів своєї «мушкетер». — Поки що мені просто сказали, що скоро я повинен померти.

— Погрожували? — повторив Шпола, помітно втрачаючи терпіння.

— Та ні… Просто сказали…

— Залякували?

— І не залякували. Знаєте, я, мабуть, даремно прийшов… Хоча… хто його знає… Просто хотів заяву залишити… Щоб у міліції лишилася, про всяк випадок. Ну, що я не сам… Коли щось там…

Тон «мушкетера» починав категорично не подобатися Горілому. Трохи потіснивши сищика плямистим плечем, він запитав коротко:

— Як вас звати? Документи є при собі?

— Звати мене Коваленко Микола… Іванович… Коваленко… Проживаю тут, у Конотопі, підприємець… приватний… А знаєте, про паспорт я якось не подумав…

— Чому ви прийшли саме зараз і саме — в міліцію? — тепер розмова плавно перетворилася на допит.

— Я ж вам кажу: мені напророчили скору смерть. Тиждень тому… Ні, п’ять днів тому, п’ять… Коли і як помру, не сказали, просто попередили.

— Хто?

— Жінка.

— Ваша?

— Ні, просто жінка. Чужа. Ворожка.

Чоловіки перезирнулися. В практиці кожного з них дотепер не траплялося жодного випадку, коли людина від ворожки відразу йшла в міліцію.

— Ви хочете заявити на неї? — уточнив Шпола.

— Не на неї, — терпляче пояснював Коваленко. — Вона мені нічого поганого не зробила. Просто я не вірю в оце все… Не вірю у ворожіння, пророцтва, долю, карму…

— Для чого ж тоді до ворожки ходили? — поцікавився Горілий.

— Дружина порадила. Сама до неї ходить, мене умовила. Мовляв, мій душевний стан її турбує. Мене він теж турбує. Криза, бізнес сиплеться…

— Але все одно сходили?

— Сходив. Ну, я однаково в це не вірю. Тільки пророцтво, чи як там воно називається, звучало досить переконливо. Але я помирати не збираюся. Тому й вирішив написати про всяк випадок заяву, зафіксувати в міліції: я, Микола Коваленко, був попереджений про те, що найближчим часом піду з життя. Приймуть, як гадаєте? Ви ж займаєтеся вбивствами…

Чоловіки знову перезирнулися.

— Вбивствами — але не смертями, — промовив Шпола. — Смертями займається морг. Померти можна від чого завгодно.

Він хотів іще щось докинути, та в кишені враз задзвонив мобільник. Побачивши прізвище абонента, висвітлене на дисплеї, сищик показав телефон Горілому.

— Давай, — блазнювато підбадьорив той друга. — Начальство дзвонить.

Патрульні, оточивши затриманого, щось наввипередки намагалися йому довести.

Коваленко замовк, чекаючи все ж таки на пораду своїх нових знайомих.

— Слухаю, — відповів Шпола, справді послухав якийсь час, глянув на Горілого. — Тут. Ми ще у відділі… Гаразд… Так, будемо. Є.

Ще поки сищик говорив, Сергій заперечливо похитав головою. А коли той завершив розмову, сказав:

— Не будемо. Вірніше, ти, коли хочеш, їдь, куди покликали. Хоча… Це ж твоє начальство, тут хочеш — не хочеш, а треба…

— Сірий, ти даремно, — до дивака, якому хтось там напророчив смерть, опер миттю втратив інтерес. — Я все розумію, але тут не той випадок. Семенович правда допомогти хоче…

— Одного разу вже допоміг, — обірвав його Горілий.

Двері відділу знову відчинилися. Потіснивши «мушкетера» Миколу Коваленка, котрий так і не пройшов далі, терпляче чекаючи корисної поради, всередину головою вперед пірнув чоловік у брудному пальті, руки якого були скуті за спиною кайданками. Ці руки майже вертикально тримав дебелий розпашілий сержант без кашкета. Його кашкет м’яв у руці напарник, молодший з виду й помітно збуджений. Власне, зігнутися навпіл і просуватися, буцаючи повітря перед собою, затриманого змушував саме цей прийом, застосований сержантом. «Суглоби точно доведеться вправляти», — машинально відзначив про себе Горілий, який сам неодноразово змушував затриманих рухатись ось у такий спосіб. Затриманому боліло — він викрикував щось незрозумілою мовою: жодну з мов народів Кавказу колишній працівник карного розшуку Сергій Горілий не знав, але хоча б міг визначити, що до відділу затягли або першого, або, швидше за все, чергового за цей вечір кавказця.