Андрій Кокотюха - Пророчиця

Його думки та висновки і тут не встигли за діями супротивника.

— Домовились, сержанте? — тепер вурка говорив узагалі лагідно, так досвідчений батько вмовляє сина-підлітка сказати, з ким і де він оце так напився. — Давай, тихенько опускай зброю, не грайся. Нормально поговоримо, з’ясуємо, хто тут правий, а хто — лівий.

Чоловік у пуловері, важко дихаючи, обіперся об стіну, затуляючи закривавленою жменею розбитого носа.

Жінка шморгала, тремтіла і трималася за плече — мабуть, вивих.

Сержант Малишев міцніше стиснув кийок у правиці.

Вурка зуби заговорює, зрозумів він. І робить це аж надто професійно, щоб бути звичайним собі каторжанином, котрий відсидів за вуличний грабунок чи завдання особливо тяжких тілесних ушкоджень — за віком та за замашками цей чоловік не пасував у категорію причетних до наркобізнесу.

Перш ніж на думку Малишева спала єдина правильна, хоча й неймовірна, з огляду на обставини, ідея, все закінчилося.

— Ну, то поговоримо? — вуркаган зробив півкроку вперед.

— Стояти! — рявкнув Прудник, загрозливо повівши дулом.

— Слухай, кажу тобі, сержанте — не балуйся! А, ясно — він у тебе на запобіжнику, тому ти такий безтурботний. Перевір, ага?

Погляд сержанта мимоволі ковзнув туди, де в автомата був запобіжник.

Пильність він утратив лише на секунду.

Цього противникові вистачило.

Він блискавично кинувся на Прудника, правою рукою схопив автомат за дуло, відвів убік, а лівою вдарив сержанта навідліг, буквально відштовхуючи його від автомата. Ремінь ковзнув із плеча, тепер вуркаган тримав «калаш» за дуло, потім — р-раз! — перехопив його напереваги.

Жінка не стримала розпачливого лементу.

Сержант Малишев сам здивувався спокою, з яким дивився на спрямоване на себе автоматне дуло.

— Кажу ж — салабон, — почулося, мов крізь шар вати. — Служби ні хріна не знає! Запобіжник не зняв, довбодятел.

А тоді вуркаган спокійно опустив зброю, кинув її на підлогу, під ноги Малишеву.

— Отак, панове сержанти. Дайте вдягнутися і ведіть, куди треба. Вас же для цього кликали, ні?

З цими словами він глянув на побитого чоловіка в пуловері й на жінку, по чиїх щоках текли два струмочки, і вона не квапилася витирати сльози.

Поручкавшись із черговим капітаном, оперуповноважений карного розшуку Конотопського міського BBC Андрій Шпола взяв у нього рапорти потерпілих сержантів і вмостився з ними тут-таки, в черговій частині, на потертому диванчику.

— Нічого не вийде, — відразу попередив черговий.

— А я поки що нічого не роблю, — озвався Шпола підкреслено байдужим голосом, швидко перебіг очима списані аркуші.

У черговій частині, крім капітана, товклися ще менти в формі й у цивільному. Та, здається, перейнялися появою сищика тільки сам капітан і вусатий старшина, який примостився у кутку. Решта входили, виходили; залежно від настрою та ступеня знайомства або віталися зі Шполою за руку, або просто кивали. Хоча пригода сьогодні справді сталася не зовсім ординарна, нічого аж такого, що могло б привернути загальну увагу, не трапилося.

Дочитавши рапорти, опер покрутив їх у руках, ніби намагаючись прочитати між рядків ще щось, не приступне його розумінню, а тоді з підкресленою охайністю поклав списані аркуші собі на коліна.

— Ну? — запитав старшина.

— Яке там «ну», — відмахнувся Шпола. — Хлопці твої молоді, аби Серьогу Горілого знати. Скільки вони тут, років зо три, правильно?

— Малишев — з дві тисячі шостого. Прудник — з сьомого… Здається…

— Все одно проти Сірого — пацани, — відмахнувся Андрій. — Він же твого Прудника на раз-два зробив. Обеззброїв за всіма правилами, як у підручнику. Я тобі, коли хочеш, розкажу, як колись Горілий на даху сам Колю Вітра взяв, а Колю Вітра не знати — це вже гріх.

— Ну да, — вступив у розмову мужчина в цивільному. — При обшуку в нього «муху» знайшли, гранатомет. З одним зарядом, правда, але, як той казав, що було — те й купив.

— Коля Вітер у Чечні рік воював, — нагадав Шпола. — Причому чорт його розбере, на чиєму боці: то за федералів, то за чеченів. Одні так казали, другі — інак, але ані Москва, ані Грозний нашого Колю в розшук не оголошували. Й на такого звіра капітан Горілий попер із табельним «макаром». Проти, на секундочку, помповика… Тож у сержантів ваших шансів було — нуль.

— Якби я Серьогу особисто не знав, я б тобі, Шполо, не подзвонив, — буркнув черговий. — Закрили б його тут і оформили по повній програмі. Віриш, що він би в нас за бажання на зону повернувся?