Андрій Кокотюха - Пророчиця

Так спливло хвилин тридцять.

Його не шукали.

Більше такого сидіння Горілий не витримав. Знову підвівся, неввічливо посунувши дядька, рішуче попрямував у закуток, відгороджений під кафетерій, на ходу виймаючи сумні фінансові ресурси. До біса цигарки, стрельнути в когось можна, до поганої мами смердючі пиріжки, з чим би вони там не були! Душа просила чогось іншого, нехай стане легше хоч на годину, нехай зараз сержанти вже нишпорять кругом, жити треба одним лиш…

— Здоров, начальнику!

Привітання почулося з лівого боку, пролунало зовсім поруч. Сергій у першу секунду навіть не втямив, що звертаються саме до нього, і це він — начальник, та привітання повторилося, на плече за мить лягла чиясь рука.

— А я все дивлюсь: ти, не ти?

Чоловік років під сорок, який привітався з Горілим, не був схожий на типового мешканця нічного вокзалу. Розстебнуте пальто недешеве, хоч вартість в око не впадає, під ним — светр стриманої барви, брюки в тон пальту, туфлі з гострими носаками, не замащені в березневу вуличну грязюку. Навіть масивний срібний ланцюжок на ший, увінчаний ще масивнішим хрестом, і золота фікса, що блиснула при посмішці, не псували загалом респектабельної картини. Все одно Сергій не одразу впізнав цього чоловіка.

— Ти ж наче не носив окулярів, — нарешті промовив він.

— Тепер ношу, — чоловік зняв їх, склав, обережно заховав у кишеню пальта, простягнув Горілому ліву руку долонею догори. — Здоров, чи як?

Цей чоловік завжди простягав для привітань саме ліву руку, і ті, хто не знав або вперше мав із ним справу, спочатку губилися. Зате знайомі робили так, як повівся зараз Горілий — не намагалися потиснути його ліву своєю лівою, тим більше — правицею, а просто ляскали по простягнутій долоні, вичерпуючи цим процес привітання.

— Казали люди, що ти вийшов.

— Я для людей такий інтересний?

— Нормальний ти мужик, начальнику, — чоловік говорив без тіні іронії. — Реально, без базару. Навіть шукати тебе хотів, тільки закрутився, — кивок кудись за спину. — Справи в мене тут. Із митниками пару тем треться.

— Як успіхи?

— Про кризу чув?

— Сам же знаєш — там політінформації проводять. Народ на зоні не такий уже дикий.

— Та ясно. Ну, ось — домовлятися легше стало. А ще пару років тому такий гонор, куди твої гроші. Слухай, ходім, пригощу.

— Хтось би спорив — я не буду.

Чоловіки підійшли до шинквасу.

— О! — вигукнула жінка середнього віку — на тітку без віку доглянута, хоча і втомлена з виду барменка схожа не була. — Яким побитом, Вольо? Давно тебе видно не було…

— То я в твою зміну не попадаю, — мовив той, кого назвали Волею. — Значить, знайди нам ось із товаришем два по сто… мабуть, коньячку. Тільки хорошого, не того, якого тиждень тому на Зернове цілий вагон гнали.

— Того вже половини нема, — буркнула барменка, артистичним жестом витягла звідкілясь із-під прилавку почату пляшку, поставила поруч дві пластянки. — Коли я тебе дурила? По сто?

Воля уважно глянув на мовчазного Горілого.

— Один — сто, один — сто п’ятдесят, — уточнив замовлення. — Лимончик поріж, цілий.

— З цукром?

— Давай.

За п’ять хвилин чоловіки розташувалися довкола круглого столу. Між пластянками з коньяком поставили тарілочку з лимонними скибками.

— З поверненням, начальнику.

— Та я ж не начальник наче вже…

— Не для мене.

Цього чоловіка справді звали Волею, чим він у досить далекому з огляду на календар бандитському минулому дуже пишався. Його батько, німець, прямий нащадок одного з військовополонених, що лишилися в Радянському Союзі по війні відновлювати зруйновану економіку, або, як любив говорити сам Воля, істинний арієць, назвав свого сина Вольдемаром. Щоправда, хоч він і дав синові автентичне німецьке ім’я, сам тато вже носив питомо українське прізвище Шульга: бабуся, яка по війні загуляла з полоненим німцем, про всяк випадок записала дитину на своє, дівоче.

Знаменитих, відомих на весь світ Вольдемарів так і не знайшлося. Зате так звали якогось баварського барона, діда Вольдемарового батька, якого Воля навіть на фотографіях не бачив. Названий на честь шляхетного родича, сам Воля особливою шляхетністю не відзначався. Коли батько Волі з приходом перебудови й руйнуванням Берлінської стіни несподівано почав клопотатися про повернення на свою історичну батьківщину, навіть знайшов через листування якихось прямих німецьких родичів і почув краєм вуха про можливість отримання якоїсь там компенсації за свого батька, тобто — Волиного діда, сам Вольдемар уже потроху освоював приватне підприємництво. Правда, для двадцятирічного кандидата в майстри спорту з кульової стрільби це вилилося в невідворотний зв’язок із криміналом. На диво, Волі вдалося не лише вціліти під час стрілянини «шалених дев’яностих», а ще й налагодити з німецькими родичами бізнесові контакти через батька, що вже на той час успішно перебрався до, як любив говорити Воля, фатерлянду. Свою фантастичну фортуну Воля пояснював саме наявністю в себе такого оригінального імені, навіть приказку придумав: «Воля волю притягує».