Жоэль Диккер: Правда про справу Гаррі Квеберта

— Такий, як ви.

— Ох, не меліть дурниць. Краще ввімкніть плеєр і записуйте. Я даватиму вам поради в зворотному. Порада номер тридцять один. Це буде порада для книжки. Так ось, номер тридцять один: перший розділ, Маркусе, найважливіший. Якщо він не сподобається, ніхто далі не читатиме. Як ви хочете розпочати свою книжку?

— Хтозна, Гаррі. Гадаєте, мені колись пощастить?

— Що саме?

— Написати книжку.

— Я впевнений у цьому.

Він пильно глянув на мене і всміхнувся.

— Маркусе, незабаром вам виповниться тридцять один рік. І, бачте, вам поталанило: ви стали чудовою, чудовою людиною. Стати Неперевершеним — дрібниця, а стати чудовою людиною — це результат вашої тривалої й наполегливої боротьби з самим собою. Я вами пишаюся.

Він одягнув куртку і зав’язав шарф.

— Куди ви, Гаррі?

— Тепер мені треба йти.

— Не йдіть! Залиштеся!

— Не можу…

— Залиштеся, Гаррі! Побудьте зі мною ще трохи!

— Не можу.

— Я не можу вас утратити!

— Бувайте, Маркусе. Зустріч із вами була найчудовішою зустріччю в моєму житті.

— Куди ви?

— Мені треба десь чекати Нолу.

Він ще раз міцно обняв мене.

— Знайдіть кохання, Маркусе. Кохання надає сенсу нашому життю. Коли кохаєш, стаєш дужчий! Вищий. Ідеш далі.

— Гаррі, не покидайте мене!

— Бувайте, Маркусе.

Він пішов. Двері лишив відчинені, і я довго їх не зачиняв. Адже того разу востаннє бачив мого друга і вчителя Гаррі Квеберта.

Травень 2002 року, фінал університетського чемпіонату з боксу

— Готові, Маркусе? За три хвилини вихід на ринг.

— Гаррі, я боюся.

— Я й не сумнівався в цьому. Тим краще, бо як не боїшся, то й не переможеш. Пам’ятайте, боксувати — це як писати книжку… Не забули? Перший розділ, другий…

— Ага. Раз — ударив. Два — поклав на місці…

— Чудово, чемпіоне. Готові? Бачите, ми у фіналі чемпіонату, Маркусе! Ми вийшли у фінал! Подумати лишень, геть недавно ви билися тільки з боксерською грушею, а зараз — у фіналі чемпіонату! Чуєте, диктор каже: «Маркус Ґольдман, тренер — Гаррі Квеберт, Берроузький університет». Це ми. Гайда!

— Зачекайте, Гаррі.

— Що?

— У мене для вас є подарунок.

— Подарунок? Ви певні, що зараз вдала мить для подарунка?

— Цілком певен. Я хочу, щоб ви отримали його до поєдинку. Він у мене в торбі, візьміть. Не можу вручити його сам, бо я в рукавичках.

— Диск?

— Авжеж, це збірка! Я зібрав вашу тридцять одну пораду, все найважливіше. Про бокс, про життя, про книжки.

— Дякую, Маркусе. Я дуже зворушений. Готові до бою?

— Ще й як!

— Вперед.

— Зачекайте, у мене ще одне запитання…

— Маркусе, пора!

— Але ж це важливо! Я ще раз переслухав ваші записи, але відповіді не знайшов.

— Добре, запитуйте. Я слухаю.

— Гаррі, як дізнатися, що книжка закінчилася?

— Книжки — це як життя, Маркусе. Насправді вони ніколи не закінчуються.

Жовтень 2009 року (через рік після виходу книжки)

— Про хорошу книжку, Маркусе, судять не лише за її останніми словами, а й за впливом усіх попередніх слів укупі. Десь через півсекунди після того, як людина дочитала вашу книжку до останнього слова, вона повинна залишатися під владою сильного почуття: на мить вона має забути про все, крім того, що допіру прочитала, дивитися на палітурку і всміхатися з легеньким смутком, бо їй бракуватиме ваших героїв. Хороша книга, Маркусе, — це книга, прочитавши яку, люди шкодують, що вона закінчилася.

На березі в Гусячій бухті, 17 листопада 2009 року

— Подейкують, ви написали нову книжку, письменнику.

— Це правда.

Ми сиділи з Ґегаловудом біля океану і пили пиво.

— Новий успіх неймовірного Маркуса Ґольдмана! — вигукнув Ґегаловуд. — І про що вона?

— Сподіваюся, ви прочитаєте. Тим більше, що і про вас там є.

— Справді? Можна глянути?

— І не мрійте, сержанте.

— Якщо книжка погана, повернете мої грошенята.

— Ґольдман більше не повертає грошей, сержанте.

Він засміявся.

— Скажіть, письменнику, хто вам підказав відбудувати цей дім і зробити його будинком для творчості молодих письменників?

— Якось саме на думку спало.

— « Письменницький дім імені Гаррі Квеберта ». Як на мене, звучить дуже вдало. Та й узагалі, ви, письменники, такі люди, що качаєтеся наче вареники в сметані. Приїздити сюди, милуватися океаном, писати книжки — я від такої праці теж не відмовився б… Бачили сьогоднішню статтю в «Нью-Йорк Таймс»?

— Ні.

Він дістав з кишені газету, розгорнув і прочитав: