Леонід Кононович - Феміністка

Перша куля розірвала простір над самісіньким вухом і, влучивши у залізний поручень, перебила його навпіл. Мене врятувала блискавична реакція: ухиляючись із лінії вогню, я вихопив пістолет і двічі вистрілив по авту, спеціяльно нікуди не цілячись. Один раз я, здається, промахнувся, а другого поцілив у задні дверцята; стрілець і трохи не розгубився й, переміщуючи приціл за моєю фігурою, став старанно й методично садити кулю за кулею. Я метався туди-сюди, й тиснув на спуск свого парабелума до тих пір, поки затвор, викинувши останню гільзу, клацнув — і завмер без набоїв. Ця куля, напевне, таки влучила когось у машині — як тільки я зняв палець зі спускового гачка, форд зненацька рвонув з місця й, завищавши протекторами, чкурнув геть по шосе й щез із поля зору.

За вікном пропливали засніжені будинки передмістя.

— Гало, — сказав я, притискаючи слухавку до вуха, — гало… Барабаш?

— Ну! — сказало на тому боці. — А хто балакає?

— Я балакаю, обревку! Корефана не впізнаєш, еге? Ти де зараз?

—Їду на роботу.

— Де перебуваєш, питаю?

— На мосту через Дніпро. А що?

— Слухай мою команду: як з'їдеш із мосту, повертай ліворуч і притьмом — я підкреслюю: притьмом! — жени до Мацюцьки. Це пару кварталів проїхати… — я назвав адресу. — Запам'ятав?

— Ну… запам'ятав! А що мені з нею робити?

— Та вже ж не сексом займатися! Забери її з дому й вези в «Тартар». Мацюцьку можуть убити, розумієш?

— Ну!

— От і займися її порятунком. Як під'їжджатимеш до офісу, зателефонуй мені!

— А ти де будеш?

— А я, — сказав я, — зараз поїду в одне місце, а тоді повернуся в «Тартар». Давай!

У під'їздах багатоповерхового будинку стома голосами завивала хурделиця. Алеї вже порозчищали, тож я кинув своє авто біля дитячої гірки й, піднявшись на шостий поверх, натиснув дзвоника.

— Хто це там такий? — суворо поспиталися за дверима.

— Хто, хто… — буркнув я невдоволено. — Кіт в пальто… не видно хіба! Одчиняй.

У коридорі щось завовтузилося.

— Ой, це ти… кіска-сосіска, заходь же ж, ну! — Пухкенька чорнява жіночка стала навшпиньки й, цмокнувши мене в щоку, потягла до хати. — Боже, які люди…

— … й чомусь без конвою! — докинув я, знімаючи в передпокої свою шкірянку. — Ну, як життя?

— Кіска-сосіска… хіба це життя! — Вона махнула рукою. — Це — існування, сам знаєш!..

Я розуміюче кивнув. Хазяйка цієї квартири колись була професійною повією й тримала цілу фірму, де трудилося щось із півсотні дівчат; однак, зібравши капітал, вона вирішила, що безпечніше буде займатися легальним бізнесом і відкрила косметичний салон. Серед клієнтури її знали під прізвиськом Кіска-Сосіска — за любов до цієї фрази, котру вона вставляла, де треба й не треба, й за те, що в свої тридцять вісім років була вона винятково звабливою, по-дівочому свіжою й до міри пухкенькою.

— Значить, так, — сказав я, сідаючи в фотель біля журнального столика, — щодо твоїх проблем… я зустрівся з тими хлопцями!

— Й ти владнав?.. — з надією глянула на мене Кіска-Сосіска.

— Та звичайно! — Пару тижнів тому на її салон черговий раз наїхали рекетири, і як завжди в таких випадках, Кіска-Со-сіска зателефонувала мені. — Все о кей… не турбуйся! — Я взяв книжку, яка валялася на столику, й став зацікавлено розглядати палітурку. Там був намальований здоровезний чолов'яга, котрий завалює в ліжко напівроздягнену дівчину.

—І?.. — несміливо писнула Кіска-Сосіска.

— Перебалакав я з ними! Вони дадуть тобі спокій.

— Й ти нас будеш охороняти?

— Он поцеловал ее, больно укусив за нижнюю губу… — півголосом прочитав я, перегорнувши пару сторінок. — Кетрин почувствовала щекотание внизу живота. Милый, не надо, прошептала она…

— Береш ти мене під свій дах?

— Що?.. — неуважно поспитав я, гортаючи книжку далі.

— Під дах береш мене, га?

Я глянув на неї. Оце затишне помешкання з коштовними й до смаку підібраними меблями, барвисті рибки в акваріумі, підсвіченому м'яким світлом, круглий спокійний писок цієї лагідної жіночки — ну, не вірилося, що півгодини тому в тебе смалили з бойової гвинтівки й смерть була на відстані витягнутої руки! Чи його й справді найнятися десь добровольцем, подумалося мені… а то ж геть уже перестав миші ловити!..

— Люба моя, щоб я брав усіх вас під свій дах, то він у мене давно поїхав би!

— А хто ж нас буде охороняти?

— Кетрин закрыла глаза, — голосно прочитав я у відповідь. — Щеки ее горели…

— Та що ти вхопився за ту книжку. як мавпа за гілляку, справді! Охороняти, питаю, хто буде?