Я підійшов до матраца, де лежало щось замотане в сіру солдатську ковдру, й загилив його носаком. Згорток заворушився, й з-під ковдри виткнулися здоровецькі брудні лапи. Ну певно ж, це був не хто інший як Барабаш!
— Ти, обревку… вставай! — хропіння ущухло, але реакція була нульовою. — Рота, підйом! Тривога!
Барабаш блискавично відкинув ковдру й, вихопивши з-під матраца автомат, зірвався на ноги. Скількись часу ми, кліпаючи очима, дивилися один на другого, мов два телепні, потім він допер, що й до чого, і розчаровано почухав свого волохатого живота.
— За такі жарти й кулю можна заробити! — буркнув він, укладаючись під батарею.
Я знову стусонув його носаком.
— Вставай, обревку! Вся країна вже на ногах: заводи гудуть, фабрики димлять, шахтарі видали на-гора перші сотні тонн вугілля, мартенівці вже третю плавку пустили… а ти хропеш, скот безрогий? — Барабаш не озивався, і я продовжував просторікувати, ходячи по кімнаті й натягуючи джинси та сорочку. — Дивися, щоб не було з тобою так, як з одним їздовим, котрий звався Куделя. Він теж полюбляв хильнути, й це врешті привело його до реченця. Якось цей Куделя так налиґався, що замість свого обійстя втрапив на колгоспну свинарню. Загороду він, либонь, переплутав із власною хатою, бо заліз туди й уклався спати разом зі свиньми. І що ж ти гадаєш? До ранку ці тварюки зжерли його геть. Ото тільки чоботи вдалося відшукати… ну, й ноги в чоботях. Так ті ноги й ховали з музикою та з попом…
— Добрій свині, — сказав Барабаш, укриваючись із головою, — все на користь!
Я ще раз стусонув його носаком.
— Нічого мені користь! Вставай… зараз їдемо до Хобота. Забув?
— Пів на дев'яту? — глипнув він на свого «Ролекса».
— Ну! Поки вмиємося, туди-сюди… Підйом!
— А похмелитися?
Більбонський ухопив зубами ковдру і без усяких церемоній стягнув її з Барабаша.
— Ось! — показав я пляшку «Джонні Вокера». — Встаєш, ні?
— До цього торгу, — швидко сказав Барабаш, схоплюючись на ноги, — я й пішки! Де наші гранчаки?
Ми розклали на підвіконні закуску, і я поналивав шклянки аж по вінця. Барабаш, хекнувши, вилляв віскі у свою пельку, здорову й темну як верша, й дістав пачку «Вінстону».
— Між іншим, я, — він тицьнув собі пальцем у груди, — можу розказати історію, що твоїй проти неї немає чого робити… Бо наркоманія — це гірше, як алкоголізм! Я от п'ю з дитинства, і хоч би хрін… а якби коловся, то вже давно б простяг копита!
— Ну-ну? — заохотив я його, наливаючи ще по одній.
— У нашому селі, — почав він, перехиливши шклянку, — наркомани розплодилися ще на початку восьмидесятих… у роки застою, втямив? Варили ширку з маковиння й торчали, аж дим ішов. А як почалася незалежність, то якась худобина привезла в село вінт. Ну, а він же ж, сам знаєш, збуджує сексуальний потяг… От на нашій вулиці одна школярка і вкололася. Слухай, воно її як взяло — хоч ти що хоч роби! А тут, як на гріх, усі чоловіки по вулиці були на роботі. Вона туди, вона сюди… немає нікого! Вона тоді прибігає додому, роздягається догола — і на рідного батька! Як хтіла, так і знущалася з нього… ґвалтувала вже, ґвалтувала — години зо три, либонь! А тоді од повноти почуттів узяла сокиру, порубала татуся на кавалки й порозкидала по вулиці! Іде народ з роботи, а через кожні сто метрів то нога лежить, то рука, а то голова…
— Ці люди самі винні, — сказав я, наливаючи знову. — Наплодять дітей — а тоді ради їм не дадуть!
— А нащо їх плодити, питається? — кивнув Барабаш. — Щоб виросли та зарубали?
Я зиркнув на годинника.
— Годі базікати. Збирайся — і гаття!
— Зброю беремо? — поспитався Барабаш з ванни.
— Пістолети… й пару обойм, про всяк випадок!
— Ще що?
— Спортивні костюми, кросівки, дві пляшки «Ахтамару». Поки що все.
— Пить будем, чи як? Я знизав плечима.
— Треба ж буде з братвою хильнути… хоча б символічно! Як же ж без цього?
— Що так, то так… — сказав Барабаш, виходячи з ванни. — Як писав цей чорт, як на нього… Маяковський: «Мне бы пить да пить, сквозь годы мчась»! Ну що, погнали?
— Вперед, — сказав я, пропускаючи його в коридор. — Залізними леґіонами… без сумнівів і ремінісценцій!
Під скляною спорудою школи стояло кілька тяжких масивних джипів з тонованими шибами.
— Братва на місці, — сказав я, роззираючись довкруги. Тоді трохи подумав. — Де твій пістолет?
— У сумці. А що?
— Дістань і переклади в кишеню.
Барабаш загнав у руків'я свого макара обойму, клацнув затворною рамою і застромив за пояс, під светра. Ми зайшли у вестибюль і піднялися на другий поверх. Я загилив ногою якісь двері й, коли вони розчинилися, побачив коридор, а в ньому — стриженого драба, котрий сидів на підвіконні.
Читать дальше