Леонід Кононович - Кайдани для олігарха

— Да вы че, в натуре, не знаете? — здивувався Хобот. Я дико посміхнувся.

— Братан, да откуда же! Мы катим себе, как порядочные, в «Шинок», никого не трогаем… а тут вдруг какой-то урод киздячит нам из калаша в лобовое стекло! Ну, мы и вспапа-шились, как звери…

— Потому шо шо ж! Ведь это стекло пятьдесят кусков стоит! — знову встряв Барабаш. — Я этого Короля на уши поставлю, казла!..

— Да какие пятьдесят, братуха! — посміхнувсь я своєю коронною посмішкою. Й до Групіровки: — Так они мочилово хотели здесь устроить, что ли?

— Ну! — кивнув той. — Кизданули из «мухи» в первую тачку, а затем из трех стволов как накрыли… А у нас че, у нас макары, — против калашей не пляшут ни хрена! Я Хоботу и говорю: уходим, на хрен… замочат, блин, как мамонтов!

Я озирнувся.

— Да, братва. уходить надо — мусора, наверное, уже подъезжают! — і до Хобота: — Ладно, братан… как-нибудь встретимся! Шарик-то круглый, сам знаешь!

Він подав мені руку. Вона була здорова й тверда мов лопата.

— Держи кардан! Короче, я тебе должен, понял? Если че надо — так сразу! Идет?

— Об чем базар, братуха! — я знизав плечима. — Само собой вышло, как видишь.

З того боку шосе грюкали дверцята авт. Барабаш висадив прикладом рештки лобового шкла й заліз за кермо. Тоді глянув на мене.

— Ну й що?

— Все йде за планом, — я вмостився на задньому сидінні й затріснув дверцята. — Погнали!

— Куди?

— До Бені в лавку — сирі вареники їсти! — гаркнув я. — В автосервіс, куди ж іще… шкло ж треба вставляти, обревку!

Ми вже вертали з автосервісу, коли в кишені у мене задзеленчав комірковий телефон.

— Гало! Гало! А, це ти, братан… Ну, як справи? А… а, ти про наші справи, чи що? — («Хобот говорить», — звістив я Барабашеві, прикривши мікрофон долонею). — Та нічого, все о'кей! Так, без роботи… Викинули нас, к їдрьоній матері! Мєнтів одлупцював — от і опинився на вулиці. Мєнт, розумієш, людина, а я — ні! Одне слово, така вона селяві, як люблять казати французи… Селяві, кажу! Ну, фраза така є: життя — річ хрінова… це по-французькому! Роботу? Та як тобі сказати… Треба б, звичайно. Залежить од того, які гроші. У тебе? В бригаді? Ну, не знаю… Треба подумати. Добрі грошенята, кажеш? Навіть так?! А, це інша справа… Тоді згоден, звичайно. За братана відповідаю. Куди я, туди й він! Незгірш од мене, до речі. Боєць — на всі сто! Та ти ж сам бачив — звір, а не людина! На кого покажеш, того й мочить. Тільки вчасно зупинить треба, — бо як розбушується, так мочить всіх підряд… перехожих в тім числі! І навіть маленьких діток, уяви собі! — (Барабаш озирнувся й посваривсь на мене своїм здоровим кулацюрою). — Отакі справи… В спортзалі? Де це? А, знаю… двадцять четверта школа! Це навіть в кайф — розімнемось як слід. Ми ж пиячимо вже два тижні… скоро бєлка почне хапати, в натурі! Значить, завтра о десятій? Будемо.

Я сховав телефон у кишеню й подивився на Барабаша.

— Ти, обревку… слухай уважно!

— Шо? — не втямив Барабаш.

— Слухай, кажу! — гаркнув я. — Від сьогодні пити зав'язали, ясно?

— А якого це хріна?!

Я поважно надув щоки.

— Ми прийняті на роботу… в бригаду Хобота, як і передбачалося оперативним планом!

За вікном сірів похмурий убогий досвіток. Насилу відірвавши голову від подушки, я роззирнувся доокруж і побачив, що ліворуч од мене виглядає з-під ковдри кудлатий писок Більбонського, а по праву руч — оливково-жовта хвостяка Зоряни. Сама ж кімната у вбогих ранкових сутінках була, неначе якась бичовня: купи порожніх пляшок по кутках, недоїдки, розкидані долі, брудні подерті штори… На додачу до всього під батареєю щось жахливо хропло… ну як сапою по стінах, ото так!

— От же ж клятий Барабаш! — пробурмотів я, хапаючись за голову. Перед очима все пливло, а в роті немов би колгоспна свинарня ночувала. — Треба ж було так надудлитися. А все цей обревок: давай обмиємо та давай обмиємо… було б що обмивати — шиби до авта! Більбонський подивився на мене й гавкнув. Учора він вижлуктив цілісіньку миску «Мартеля», й тепер йому теж хтілося похмелитись.

— Переб'єшся! Хитрий ти дуже… — я сів на край ліжка й тут же схопився мов обпечений: піді мною шалено заборсалося щось живе! — А сказ на тебе… ще й анаконд повна квартира!

Зоряна вислизнула з-під ковдри й, ображено глипнувши на мене, поплазувала в куток. Більбонський глянув на неї й позіхнув.

— Позіхай, позіхай… — сказав я йому. — Як хлебтати коньяк, то перший, — а хазяїна від пітонів охороняти немає кому! Цікаво, що це за худобина хропе під батареєю?