Ростислав Самбук - Скіфська чаша

Все збігалося. Світло у видавництві згасло за п’ять хвилин до восьмої. Хаблак подумав, що бабуся спостережлива, має зірке око й зовсім ще не старечий розум. Принаймні не страждає від склерозу.

Нараз одна думка майнула в капітана, й він запитав:

— Ви сиділи на цій же лавці?

— Так.

— Двері, що ведуть з видавництва, ліворуч, — вів далі розважливо Хаблак, — отже, ви могли бачити тільки спину чоловіка, коли він ішов до “Волги”? Чи не так?

— Звичайно.

— Але ж було темно.

— Ліхтар… — кивнула бабуся на стовп, що стояв трохи осторонь.

— Могли б упізнати того чоловіка?

Подумала й похитала головою.

— Ні, ліхтар тьмяний і, знаєте, тіні…

— Ви сказали: вискочив хлопець. Отже, бачили його. Чи як визначили вік?

Бабуся засміялася.

— Це, певно, тому так сказала, що сподівалася побачити дівчину. Знаєте, на таких розкішних “Волгах” дівчата кататися дуже полюбляють. Я й подумала…

— Чоловік, котрий вийшов з видавництва, був без пальта й капелюха?

— Хто ж пальто зараз носить? Це ми вже старі кістки гріємо, а молоді що?

— Молоді? Отже, з видавництва виходила молода людина?

— Звичайно, молода. Я ж сказала: хлопець.

— Чому так вважаєте?

— Ну, знаєте, ще можу відрізнити хлопця від статечної людини. Постава й хода, так, хода в молодих зовсім інша. Відчувається легкість.

— Вибачте, ви в театрі не працювали? — поцікавився Хаблак.

— Звідки знаєте?

— Так, здогадався.

Бабуся випросталася на лавці. Сказала з гіркотою:

— В моєму віці ще грають. І взагалі, актор мусить вмерти на сцені. Але ж тепер не театри, а… — махнула рукою.

— Інтриги?.. — протягнув невизначено Хаблак.

— І не кажіть: знаєте, що таке театр!..

Хаблак знав: ця розмова може виявитися безкінечного. Рішуче перебив:

— В якому костюмі був хлопець: світлому чи темному?

Похитала головою.

— Важко сказати. В темряві, та ще й здалеку… Знаєте, ввечері все темним видається.

— Щось тримав у руках? Портфель, сумку?

— Ні.

— Я прошу пас подумати, це дуже важливо.

— А чого мені думати? Махав рукою й поспішав, знаєте, як люди поспішають, — крокував швидко.

— І нічого не ховав під піджаком?

Посміхнулася відверто глузливо:

— Не помітила.

Хаблак показав, як притискають рукою, коли намагаються щось сховати під одягом від стороннього ока. Бабуся заплющила очі уявляючи.

— Ні, — одповіла твердо, — не братиму гріха на душу. Може, щось і ніс…

— І передав шоферові “Волги”? — втрутився Зозуля. — Випадково не помітили?

— Ну, що ви, милий! Бачите, яка відстань. Та й бузкові кущі затуляють.

Хаблак подумав, що цій гостроокій колишній актрисі слід показати Власюка. Може, й впізнає. А те, що з шофером білої “Волги” спілкувався редактор Власюк, у капітана не викликало сумнівів.

Уточнив:

— Цей хлопець високий?

— Вище середнього зросту.

— Точно, — посміхнувся Хаблак, — вище середнього і худий.

— Звідки знаєте? — зиркнула насторожено.

— Не знаю, а догадуюсь.

— А-а… — махнула рукою. — Жартуєте…

— У нашій роботі жарти протипоказані, — відповів капітан зовсім серйозно. — Крім цього хлопця, ніхто не виходив з видавництва?

— Не знаю. “Волга” рушила, а ми з Катрусею пішли.

— Спасибі вам, Вікторіє Анатоліївно, можливо, ми вас ще потурбуємо. Не заперечуєте?

— Що ви, заходьте, завжди рада, ми живемо у восьмій квартирі, лейтенант уже записав.

Хаблак поклав Зозулі руку на плече. Звичайно, записав, не міг не записати — молодець лейтенант, знайшов такого цінного свідка. Цікаво, а що скаже друга жінка?

Капітан уклонився Старицькій, подумавши, що з таким театральним прізвищем можна було б ще й працювати на сцені — не кажучи вже про зовсім не старечу енергію Вікторії Анатоліївни. Але ж він не режисер, тому видніше, а може, справді інтриги?

Йшов, пропустивши вперед Зозулю, й відчував на спині погляд бабусі — гострий, оцінюючий.

“Якої тепер заспіває Власюк? — думав. — Трохи згодом ми покажемо його Старицькій, зараз порозмовляємо з другим свідком, а потім і з Власюком. Як ви зараз поводитиметесь, шановний Андрію Віталійовичу?”

Другий свідок Євгенія Яківна Лиходід мешкала в тому ж будинку, де й Старицька, — на четвертому поверсі в однокімнатній квартирі, яку займала сама. Вона розповіла про це одразу, підкресливши, що одержує персональну пенсію і має право на численні пільги, а цю квартиру їй виділили, коли ще працювала заступником директора фірми “Ранок”, — хто не знає цю фірму, нема, здається, послуг, яких би не надавала вона, а Євгенія Яківна Лиходід засновувала її.