Ростислав Самбук - Скіфська чаша

— Не помиляєтесь.

— Я, Андрію Віталійовичу, зараз нікого не підозрюю, і було б наївно з мого боку робити це.

— Але ж директор!..

— Гадаю, ви самі з’ясуєте стосунки.

— Якщо мене підозрює Микола Семенович, а ми з ним працюємо п’ять років, то що вже казати про міліцію!

— Киньте, Андрію Віталійовичу, і краще дайте відповідь на моє запитання.

— Я сидів біля самих дверей і вийшов, коли Хоролевський ще демонстрував фільм. У кабінеті було темно, і, Можливо, ніхто цього не помітив.

— Куди виходили?

— До туалету, — одповів Власюк по паузі.

— Коли згасло світло, ви були в туалеті?

Власюк задумався на якусь мить.

— Ні, в коридорі.

— Точно пам’ятаєте?

— Так.

— Чому ж не запалили сірника?

— Звідки вам відомо? А може, й запалив…

— Може, й запалили, — швидко погодився Хаблак. — То як: запалили чи ні?

— Ні.

— Чому?

— Коридор прямий, лишалося кілька кроків. Я вже в туалеті запалив.

— Ви проходили повз комору завгоспа, — заперечив Хаблак. — Кріт мусив чути ваші кроки чи рипіння дверей. А він не чув.

— Я йшов тихо, — одповів Власюк подумавши. — Знаєте, коли йдеш у темряві…

— Та ще навшпиньки?

— Ні, для чого ж… Завгосп просто, мабуть, не почув.

Хаблак ледь помітно похитав головою, і це не пройшло повз увагу Власюка.

— Не почув — і все, — ствердив рішуче.

— Звичайно, може бути й так, — несподівано легко погодився капітан. — І вийшли ви, коли вже засвітилося?

— Так, — почав Власюк, та одразу затнувся. — Точніше, вже в коридорі. Я зайшов до директорського кабінету, а там метушня: чашу вкрали. А тепер Микола Семенович прямо каже: досить жартувати, повертай чашу. А я гадаю — з міліцією вже не жартують.

— Ну, якщо б ви справді зараз витягнули чашу хоча б з цього столу, — Хаблак погрюкав підбором об тумбу, — ми б якось порозумілися.

— Я не маг, і не все робиться за помахом чарівної палички.

— Не все, — зітхнув Хаблак, — на жаль, не все. Ідіть додому, Андрію Віталійовичу, час уже пізній, і вас зачекалися.

— Нема кому чекати, — заперечив, — та справді треба йти. — Підвівся й глянув на Хаблака недовірливо. — Отже, я вам не потрібний?

— Сьогодні — ні.

— Ясно, — зітхнув і пішов не озираючись.

У коридорі Хаблака перехопив лейтенант Зозуля. Він тільки недавно почав працювати в карному розшуку, до цього був дільничним інспектором — вчився заочно на юридичному й після закінчення університету одержав нове призначення.

Хаблакові подобався лейтенант. Низький на зріст і якийсь увесь заокруглений — у тридцять років з невеличким черевцем, червонощокий, — він, здавалося, уособлював оптимізм і здоров’я: і справді, Зозуля майже ніколи не хворів, найпоширеніші грипи обходили його, навіть нежитю не мав, і, певно, для контрасту лейтенант завжди носив у кишені піджака свіжі накрохмалені хусточки — полюбляв демонстративно витирати ними зовсім сухого, маленького, кирпатого носика.

Він був схвильований чимось: загородив Хаблакові дорогу, підвівся навшпиньки й заговорив швидко й збуджено:

— Є версія, Сергію, непробивна версія, і я певен, що все так і сталося. Бачив, вікно, ліве вікно в кабінеті не зачинене, я питав у директора, увечері весь час було розчахнуте, хтось протестував, бо тягнуло, та не зачинили: в кімнаті задушливо, особливо, коли дев’ятнадцять… Розумієш, вікно розчахнуте, хтось сидить під ним, вимикається світло, він хапає чашу й викидає на вулицю, де її підхоплює співучасник.

— Світло на замовлення не вимикається, — заперечив Хаблак. — Мусить бути і третій, який зіпсував запобіжники.

— Так, — погодився Зозуля, — третій — Власюк. Непомітно виходить з кабінету, замикає дроти, а в цей час чашу викидають. Вікна кабінету виходять на бульвар, під ними газон, далі тротуар. На газон і викинули: трава й квіти, я дивився з вікна, чашу можна спокійно викинути не пошкодивши. До речі, потім, вийшовши з видавництва, підібрати її — і будь здоров.

— А що, може бути!.. — запалився Хаблак. — Треба обдивитися газон. Пішли, Федоре, твоя версія починає подобатися мені.

Капітан наказав загнати на тротуар службову “Волгу”, шофер увімкнув фари, вони із Зозулею обстежили кожен квадратний метр газону під вікнами кабінету, проте не знайшли жодного сліду. З тим і повернулися до управління.

Хаблак подзвонив Каштанову, і полковник порадив йому їхати додому, мовляв, завтра буде видніше й на свіжу голову краще міркується. Тим більше, що Марина вже, певно, зачекалася, а їй хвилюватися зараз протипоказано.