Ростислав Самбук - Скіфська чаша

Хтось жарко дихнув Хаблакові у щоку, простягнув руку й взяв у нього томик.

— Чудовий поет Сосюра! — сказав Загуменний, любовно гортаючи книжку. — А зараз я покажу вам таку річ!..

Забувши, певно, для чого в нього в кімнаті ці люди, для чого стоять біля дверей двірник і сусідка, він приставив до стелажа драбинку й миттю піднявся під стелю. Відсунув скло, яке закривало єдину секцію стелажа, обережно витяг книгу.

— Ви знаєте, що це таке? Звичайно, ви не знаєте, 1, можливо, це вас не цікавить, але цю книгу ви можете побачити лише у великих бібліотеках, але й то як дорогоцінність. Я дам вам потримати її. — Загуменний спустився, подав капітанові книгу. — Тільки обережно, прошу вас. Не кожному випаде доторкнутися до такого чуда. Друге видання “Кобзаря”.

Він схилився разом з Хаблаком над книжкою з потертими від довгого читання сторінками. Пальці Загуменного, коли він обережно, ледь-ледь торкався паперу, тремтіли.

Хаблак згадав: точно так тремтіли вони під час допиту. Тоді він подумав, що Загуменний боїться, нервує і це тремтіння виказує його. Але ж зараз він, безперечно, ні про що не думає, крім книжки, забув, з ким розмовляє. Нараз, либонь, згадав, бо обережно, але рішуче забрав у Хаблака томик і пішов до вікна. Став спиною до кімнати, схилившись над книжкою. Так і простояв до кінця обшуку.

Оперативники не знайшли нічого, що б компрометувало Загуменного. Хаблак відпустив понятих і, не звертаючи уваги на відчайдушні знаки, що робив йому Устимчик, звернувся до Загуменного:

— Просимо пробачення, Валерію Павловичу, та ви нас мусите зрозуміти. В кожного своя робота. Єдине, чого зараз ми вимагаємо від вас, — підписати цього папірця.

Загуменний засвітив настільну лампу, швидко прочитав.

— Не можу сказати, що роблю це з задоволенням, — пробуркотів, — та не маю іншого виходу. — Взяв кулькову ручку й розмашисто розписався. — Я правильно зрозумів зміст документа: підписка про невиїзд?

— Так. Ми вас викличемо в разі потреби. До побачення. — Пропустивши вперед Устимчика, Хаблак вийшов з кімнати.

— Що ти зробив? — запитав Федір, як тільки вони опинились на вулиці. — Це ж чортзна-що: залишити вбивцю на волі!

— А чому ти гадаєш, що він — злочинець? Де докази?

— Про які ще докази ти говориш! Лист, його зізнання, що залицявся, неможливість довести алібі… Чого тобі ще треба? Я доповідатиму начальству!

— Це — твоє право. Але жоден прокурор не винесе постанови про арешт.

— Що — прокурор! Головне, вмовити Дробаху, а він уже організує постанову. Побічних доказів для цього вистачить. А під час слідства зібрати інші…

— А коли Загуменний не винен? Про це ти подумав?

— Не винен, не винен… Різних слів нахапалися й жонглюєте; людяність, чуйність… У дитячому садку тобі працювати, а не в карному розшуку! — зло дорікнув Устимчик, різко повернувся й швидко попрямував площею навпростець.

Ішов і думав: зв’язала ж його доля з такою розмазнею. Скільки вже розплутують цю кляту справу. Хаблакові добре: в фаворі в начальства, а як йому? Підтвердилась би його версія — і він на коні. Виявився передбачливішим за такого навіть зубра, як Дробаха! Відразу ще зірочку на погони, а може, й підвищення по роботі. Біс з ним, з цим Загуменним. Вбивця — і все. Які ще докази потрібні: заманив жінку, до якої залицявся, згвалтував — і кінці в воду. Ясно, як божий день. І для начальства добре: ще одну справу закрито.

А Хаблак сів на лавку в сквері. Згадав, як любовно тримав Загуменний томик Шевченка, як схвильовано бринів його голос.

Ні, така людина не може вбити!

Зітхнув, підвівся. Трохи постояв і попрямував до телефонної будки. Марина вже сердиться. Що ж поробиш, йому також не солодко.

Полковник Каштанов зайшов до Хаблакової кімнати. Витягнув з кишені кілька листів, акуратно розклав на столі. Підкликав Хаблака та Устимчика.

— Почитайте-но, — сказав просто, — скаржаться на вас і, мені здається, справедливо.

Листи надійшли від чоловіка вбитої. Сидір Семенович Загорулько скаржився на неприпустиму інертність працівників міліції, які ще й досі не знайшли винуватця злочину на дніпрових схилах.

“Ясно, — писав, — життя моїй дружині вже не повернете, але ж убивця досі на волі. І хто гарантований від того, що він знову не знайде собі жертву?”

Устимчик, прочитавши ці рядки, нервово смикнув комір сорочки, нахилився до Каштанова.

— Слушно скаржиться, товаришу полковник, — мовив, — а ми тут у гуманність із злочинцем граємось. Я вже доповідав вам…