Ростислав Самбук - Вибух

Кранке витягнувся на ліжку, підмостивши під голову високу подушку, й читав товсту книжку. У круглих, з металевими дужками окулярах, під жовтим світлом лампи він видавався добропорядним бауером, що відпочиває після робочого дня, і зараз його вірна Лізхен чи Кетхен прийде побажати йому доброї ночі й ніжно цмокне в чоло…

Ця ідилічна картина чомусь не потішила Валбіцина, навпаки, збурила жовч, йому захотілося сказати щось ущипливе, та не знайшов потрібних слів, лише відкоркував пляшку й налив келих. Довго тримав його, розглядаючи коньяк на світло, буцім це була якась заморська дивина, нарешті сердито гмикнув і спорожнив келих, не ковтаючи, просто вилив коньяк у шлунок, так пити він навчився ще замолоду в штабс-капітана Лук’яненка, той демонстрував це вміння в землянках під Брестом, коли стояли в обороні. Потім, під час Брусиловського прориву, штабс-капітан загинув десь під Львовом, — певно, всі давно вже забули про нього, крім Валбіцина: і треба ж таке, штабс-капітан був нагороджений трьома офіцерськими Георгіями, мав величезний успіх у жінок, здається, його приймав сам імператор, а все — марно, все, виявляється, дарма, все забулося, крім унікального вміння пити горілку.

Згадка про штабс-капітана Лук’яненка потішила Валбіцина, й настрій у нього трохи поліпшився. Простягнувся на ліжку, занурившись у спогади про далеку молодість. Спогади завжди тішили Валбіцина, либонь, тільки вони та ще алкоголь тримали його на світі. Все майно Валбіцина останнім часом укладалося в одну-дві валізи, зараз не було навіть тих валіз, але це зовсім не засмучувало пана Кирила, навпаки, відчуття того, що все твоє на тобі й весь вантаж уміщується в рюкзак та польову сумку з різним причандаллям для виготовлення документів, розкріпачувало, надавало легкості, яка опановує людиною лише в передчутті приємної та не дуже обтяжливої подорожі.

Валбіцин розумів, наскільки помилковими були ці думки й передчуття, в майбутньому йому не обійтись без неприємностей, навіть смертельної небезпеки, та нічого не міг удіяти — якийсь біс уселився в нього, наче лежав не в підвалі за кілька десятків кілометрів від конаючого міста в оточенні ворогів, що, не задумуючись, повісили б його на першому-ліпшому дереві, а на обтягнутому шкірою дивані у великій вітальні батьківського маєтку в Орловській губернії. Там Григорій Миколайович Валбіцин мав честь бути предводителем дворянства, і його старший син Кирило був упевнений, що такий же світлий шлях стелитиметься й перед ним. Тому не дуже й докучав собі науками в гімназії, сидів у класах по два роки, нарешті терпець викладачів урвався, і навіть його, сина дворянського предводителя, ганебно вигнали.

Батько, правда, одразу влаштував Кирила до юнкерського училища, яке він і закінчив сяк-так у дев’ятсот тринадцятому році, — не встиг насолодитися життям і покрасуватися в офіцерському мундирі, як почалася війна і, сидячи у землянках спочатку під Псковом, а потім — Брестом, Валбіцин почав усвідомлювати, що цей мундир не гарантує самі лише блага земні.

Батько втрутився: тепер знайомий полковник узяв Кирила до себе в контррозвідку, штаб якої не сидів у землянках, підпоручик Валбіцин знову міг дозволити собі й шампанське, й флірт з легковажними жінками. Життя дещо ускладнювала специфіка його нової діяльності, та все ж бити морди солдатам і навіть офіцерам, котрі підозрювалися в зрадництві, було легше й значно приємніше, ніж зубрити латинь, і Кирило Валбіцин, зрештою, начхав на те, що деякі фронтові чистоплюї при зустрічах не помічали його простягнутої руки. То більше, що іноді, використавши свої нові зв’язки, можна було дещо зіпсувати чистоплюям життя, навіть значно вкоротити його.

У контррозвідці, нарешті, виявилися й здібності Валбіцина — він пройшов непогану школу в жандармських спеціалістів, мав тверду руку, чіпку пам’ять, крім того, талант підробляти різні почерки, зумів розвинути ці нахили, за що одержав черговий чин поручика і вдячність самого начальника контррозвідки армії полковника Боровикова.

А потім узагалі почалися благословенні часи — різні революції, заколоти, білий рух, наступ Денікіна на Москву, безладний відступ на південь і знову наступ, але тепер уже під командуванням генерала Врангеля. Хоч як дивно, але тоді Валбіцин не дуже засмутився втратою батьківського орловського маєтку. По-перше, був упевнений, що рано чи пізно поверне його, навіть побував у рідному селі, коли загони генерала Шкуро вдерлися на Орловщину, повісив кількох червоних босяків, вчасно втік, коли будьонівці розгромили Шкуро, а потім свято повірив у щасливу зірку твердого, жорстокого, але в той же час освіченого й розумного генерала Врангеля.