Ростислав Самбук - Вибух

— Друзі до нього заходять?

— Я сама йому бідолашному кажу: хлопців би колись запросив, може, дівчину маєш? Ні, каже, тітонько Тасю, це мене так звуть, є в мене один друг, в наступному році повернеться з армії, то познайомлю.

— Може, на стороні гуляє?

— Та що ви? У нього все розписане — інститут, заняття й робота. До першої ночі над книжками сидить, бідний. І що в цих книжках, от мій чоловік не дуже то й читає, а більше як інженер одержує… Кирило ж своєї: школа в селі поганенька й мусить надолужувати. На Дніпро тільки збігає, от і всі веселощі.

Тут було все ясно, і Хаблак вирішив не втрачати час на чекання Кирила Тарапути. Лише запитав про всяк випадок:

— А одягається як? Може, останнім часом придбав щось? Знаєте, молодь усяке полюбляє — джинси, шкарпетки яскраві, сорочки…

Жінка рішуче розчинила шифоньєр.

— Дивіться, — тицьнула пальцем у обшарпану валізу, що сиротливо лежала на дні шафи попід костюмами й сукнями, котрі явно не могли належати хлопцеві. — Усе його добро. Ще жодного власного костюма не мав, на селі з матір’ю важко жили, а зараз, це він нам з чоловіком признався, по п’ятірці відкладає, незручно все ж перед іншими в інституті. — Хитро підморгнула майорові й мовила, понизивши голос, немов хтось міг почути їх: — Ми з чоловіком так вирішили: з грошей, що він за квартиру платить, по десятці відкладати, бо із своїх п’ятірок довгенько новий костюм шитиме. А нам зайва десятка вроді ні до чого.

Хаблак вийшов на веранду якийсь умиротворений: воістину незбагненні межі людської доброти й чуйності. Спустився рипучими, розхитаними сходами й пішов до перехнябленої хвіртки й вищиреною собачою мордою, але тітонька наздогнала його й сунула в кишені з півдесятка груш — найбільших і найсоковитіших.

— То що передати Кирилові? — запитала.

— Усе гаразд, — твердо одповів майор.

7. Хаблак зупинився перед дверима тридцять сьомої кімнати й зачекав, поки підійде комендант — низький огрядний чоловік у широченних штанях, куплених у магазині “Богатир” або пошитих на замовлення: комендант виглядав якимсь колобком, і майор подумав, як важко господарювати з таким черевом, не кажучи вже про зав’язування шнурків на черевиках чи одягання шкарпеток.

Нарешті комендант, важко дихаючи, зупинився біля Хаблака і подивився на нього круглими світлими очима. Все в цьому чоловікові було заокруглене: над величезною кулею черева притулилася маленька лиса кулька голови, круглі рожеві вуха весь час рухалися, а два круглих підборіддя сягали мокрих од поту грудей, бо шиї комендант просто не мав.

— Зайдемо? — запитав Хаблак недбало, начебто йому й не хотілося заходити до кімнати, хоча саме заради цього вже з півгодини тягав спітнілого коменданта поверхами гуртожитку.

У тридцять сьомій мешкала Тамара Теплицька.

Комендант владно погрюкав у двері, як і належить начальству, хоча — майор устиг переконатися в цьому — був людиною м’якою, делікатною і навіть сором’язливою. Всіх студентів вважав розумними, старанними й слухняними, всім усміхався однаково лагідно, й дивно було, як утримувався на посаді коменданта, де потрібні принциповість та суворість.

Хтось обізвався.

Комендант потягнув на себе двері й загородив животом вхід. Хаблак зазирнув до кімнати: звичайний студентський покій з трьома ліжками, шафою і тумбочками. Зовсім як у всіх інших кімнатах, коли не зважати на етажерку з книгами й підвіконня, завалене також книжками.

На столі лежало кілька цінних книжок, за які на ринку платили принаймні в кілька разів дорожче.

Комендант пройшов до кімнати, одразу вмостився на стільці й мовив дівчині, яка підвелася, тримаючи в руках книжку:

— А ти все читаєш лежачи, Тамаро, ніщо на тебе не впливає…

Дівчина поклала розкриту книжку на подушку, відірвалася від неї з явним небажанням, потягнулася ліниво, як кішка, але, побачивши Хаблака, засоромилася й осмикнула спідницю.

— За вечір з газетами набігаєшся, — пояснила якось нехотя, — ніг під собою не чуєш.

— А не бігай. Стипендії мало?

— Мало.

— Тобі ж ще батьки гроші висилають.

— То й що?

— Могла б обійтися.

Дівчина посміхнулася лагідно, як посміхаються малій дитині, котра ще нічого не тямить.

— А книжки? — запитала.

— У бібліотеці мало?

— Там, Василю Петровичу, на гарну книжку черги.

— Дочекаєшся.

— А-а, терпіння нема.

— Отакої, вас, молодих, завжди нетерплячка підводить, — пробуркотів комендант явно лише для порядку. — А я, Томо, з товаришем… Міськком комсомолу гуртожитки перевіряє, як студенти живуть, які у вас претензії…