Ростислав Самбук - Вибух

Сагайдачний легенько підштовхнув за плече білявого малюка, погладив його по кучерявій голівці.

— Оце Олежка, — назвав, — вони разом з Грицьком хочуть щось розповісти товаришеві майору.

Старший шморгнув носом і здивовано зиркнув на Хаблака: мабуть, той у своїй квітчастій сорочці з короткими рукавами зовсім не нагадував офіцера, та ще й у такому великому для хлопчака чині, і Сагайдачний у мундирі й погонах з двома зірками уявлявся значно більшим начальником.

Хлопчик перевів погляд із Сагайдачного на Хаблака і, побачивши, як підкреслено ввічливо тримається лейтенант і вільно розташувався на незручному стільці чоловік у зовсім не міліцейській сорочці, усвідомив, що перед ним справжнє начальство: якось одразу підтягнувся, покрутив круглою головою, рожеві вуха в нього ворухнулися, й він мовив тонким голосом:

— А ми вже розповіли вам, дядьку лейтенанте.

— Майор також хоче послухати.

— Невже так цікаво?

— Ти, Грицю, не сперечайся і роби, що кажуть.

Хлопець зневажливо закопилив губу, мовляв, ці дорослі незбагненні в своїх примхах, і мовив, озирнувшись на малюка:

— Ми з Олежкою гралися надворі, і вже стемніло. А тут він і вийшов з парадного. З чемоданом у кожній руці.

— Два чемодани, — підтвердив якось весело малюк, — величезні, ого які! — Він розвів рученятка, показуючи розмір валіз, подивився на одну долоню, потім на іншу, видно, лишився задоволений, бо ствердив упевнено: — Ось такі великі чемодани!

— Невже? — вигукнув Хаблак. — Як же він тягнув такі важкі валізи?

Олежка ще раз зиркнув на свої розведені руки, мов і сам дивувався, як це можливо, й повторив невпевнено:

— Але ж тягнув…

— Так він же здоровий! — мовив старший.

— Чому? — не повірив Хаблак. — Чом так вважаєш?

— Бо чемодани й справді великі й тяжкі, а він пер їх швидко. Наче поспішав кудись. Я ще подумав: запізнюється.

— Ці хлопчики, — вирішив пояснити Сагайдачний, — мешкають у сусідньому з Корольовою під’їзді. І бачили чоловіка з чемоданами того самого вечора.

— Угу, — кивнув Грицько, — коли артистку обікрали. Тепер це всім відомо, і якби ми знали…

— Ми б його не відпустили! — рішуче заявив малий.

Хаблак уважно подивився в його очі, що округлилися від несподіваної рішучості.

— Звичайно, не відпустили б, — сказав серйозно.

— Але ж ми дізналися потім… — Губи в малого жалібно скривилися.

— Головне, запам’ятали того чоловіка. Молодці. І коли це трапилось? Кажете, вже стемніло?

— Так, у вікнах світилося.

— А ви чому так пізно?

— Мабуть, гуляли… — пояснив Сагайдачний.

— У футбол грали, — додав Грицько, — і батьки дозволили. Вони б нас погукали.

— Часто вони вас гукають?

Хлопчаки перезирнулися.

— Не дуже, — відповів Грицько, але якось невпевнено.

— Тепер же раніше сутеніє, — уточнив Олег, — ще програма “Час” не починається. А ми лягаємо о дев’ятій.

— Отже, — сказав Хаблак, — той чоловік з валізами вийшов з парадного між восьмою і дев’ятою годинами?

— Певно, так, — кивнув Грицько.

— А де ви гралися?

— А ми вже не гралися. Темно, то ми відпочивали.

— На дитячому майданчику?

— Ні, біля столу, де дядьки “козла” забивають. Темно вже стало, вони розійшлися, а ми з Олежкою на столі сиділи.

— На столі?

— З ногами не залазили — тоді дядьки лаються.

— Добре, — погодився Хаблак. — Так можна. — Пригадав: справді, стіл для любителів доміно стояв мало не навпроти під’їзду Корольової. — Він сам ішов, той чоловік з чемоданами?

— Сам.

— І куди повернув від парадного?

Хлопчик глянув на свою ліву руку, навіть мимовільно ворухнув нею.

— Ліворуч.

— До готелю “Славутич”?

— Еге ж.

Хаблак швидко прикинув: усе правильно. Біля готелю “Славутич” стоянка таксі, і ніхто, звичайно, не звернув уваги на людину з валізами. Вийшла з готелю, від’їжджає з Києва, що ж тут дивного?

— Обличчя того чоловіка бачили? — запитав. — Може, запам’ятали?

Хлопчаки винувато перезирнулися.

— Так темно ж уже було… — пояснив Грицько.

— І ми його зі спини бачили, — додав Олег. — Там біля самісінького парадного ящики навалені, з гастроному, і, коли люди виходять, нічого не видно.

— Десять разів йому казано, директорові гастроному, — скрушно зауважив Сагайдачний. — Ніяк не може налагодити вивезення тари!..

— І коли ви бачили того чоловіка з валізами? — перепитав Хаблак у хлопчаків. — Учора чи позавчора?

Малий осудливо махнув рукою.

— Казали ж вам… — мовив нетерпляче. — Коли ту артистку обікрали.