Ростислав Самбук - Вибух

Закінчивши огляд спальні, Болотов перейшов до вітальні. Побіжно оглянувши кімнату, вказав на дві темні плями на вигорілих від часу шпалерах.

— Картини? — запитав у Корольової. — Тут висіли картини?

— Так, — ствердила.

— Їх також украли?

— Звичайно. Не знаю тільки, для чого…

— Дешеві?

— Любительські. Подруга малює, ну, для власного задоволення, пейзажі, натюрморти… Але в позолочених рамах, яскраві кольори, начебто модерні…

— І злодія привабили кольори?

— Та позолочені рами. А ось цей пейзаж, — любовно провела пальцями по зовсім простій рамі, — Івана Труша. Колись, — очі в неї затуманились, — якими ж ми були молодими… Театр гастролював на Закарпатті, й мені подарували пейзаж Труша.

— Маємо хоч невелику втіху від злодієвої необізнаності, — похмуро посміхнувся Болотов і розуміюче зиркнув на Хаблака. Майор кивнув: те, що злодій зняв зі стіни яскраву мазанину в золочених рамах, підтверджувало їхні здогади — у квартирі Корольової побував досвідчений “домушник”, який нічого не тямив у мистецтві, але досконало знав вартість кришталю, носильних речей та виробів з дорогоцінних металів.

Злодіїв такої кваліфікації в Києві було лише два. Один з них, Павло Шлапак, давно вже “зав’язав”: мешкав на Подолі, прижився біля крикливої, але душевної молодиці, працював автослюсарем, а руки мав справді золоті, його тепер на “малину” й арканом не затягнеш, та й для чого йому лізти до чужої квартири? Власників “Жигулів” он скільки розвелося, свисни тільки — гроші самі в руки течуть.

Другий, Василь Овсійович Сіренко, постарів, постатечнішав і років уже п’ять жив смирно, працюючи вантажником у гастрономі. Казали, правда, що іноді випивав зайве й хвалився своїми минулими “подвигами”, та підозрілих знайомств за ним начебто не водилося, а без цього такі великі крадіжки не мали сенсу: речі треба вивезти й збути, одному, без спільників, зробити це важко, майже неможливо, отже, і Сіренко, мабуть, відпадав. Однак перевірити їх обох треба було неодмінно. Хаблак вирішив доручити цю делікатну справу дільничним інспекторам, та й хто, крім них, міг краще впоратися з цим?

Згадавши про дільничних, Хаблак перевів погляд на лейтенанта Миколу Сагайдачного, тутешнього дільничного, який сидів у кутку кімнати на м’якому пуфику, незручно підібгавши під себе ноги й тримаючи відкриту теку, готовий першої-ліпшої хвилини занести до протоколу ще якесь спостереження експерта.

— Лейтенанте, — гукнув Хаблак, й інспектор одразу обернувся. Був він ще зовсім молодий, недавно закінчив школу міліції і до служби ставився надто серйозно, вважаючи її найпочеснішою і найвідповідальнішою в світі. А тут четверта велика крадіжка саме на його дільниці. Лейтенант сприйняв їх як особисту образу, казали, днював і ночував у своїй кімнатці, майже не спав, ходив по дільниці, сподіваючись уночі натрапити на слід злодіїв. Хаблакові розповідали, що, почувши про крадіжку в квартирі Корольової, мало не заплакав. Зразкова дільниця, жодного дрібного хуліганства, дебошів та інших пригод — і от тобі, все місто гомонить про крадіжки на Русанівці…

— Слухаю вас… — Сагайдачний склав теку, готовий підвестися, та Хаблак жестом зупинив його.

— Треба опитати людей, — наказав майор. — З цього та сусідніх під’їздів. Може, хтось помітив щось підозріле.

— Буде зроблено, — одказав лейтенант, і Хаблак зрозумів, що дільничний сьогодні ж побуває в кожній квартирі не тільки цього будинку, а й навпроти. Сагайдачному не треба було розтлумачувати, чим саме слід цікавитися в сусідів, і Хаблак зиркнув на Болотова: чи не надибав експерт щось нове й цікаве. Але сподівання його виявилися марними, огляд місця пригоди, як тепер офіційно називалася квартира Корольової, не приніс більше нічого суттєвого: майор дав протокол на підпис понятим і, домовившись а Надію Петрівною про зустріч, спустився з сьомого поверху ліфтом разом з Болотовим.

Експерт тримав свою невеличку валізку двома руками на животі, Хаблакові раптом видалося, що зараз розчулено погладить її, але такий сентиментальний жест не викликав би в майора здивування: валізка справді була вмістилищем багатьох скарбів і таємниць, і ніхто не знав, скільки саме злочинів розкрито з її допомогою. Певне, збився з рахунку і сам Болотов, йому вже кілька разів пропонували нову валізу з десятками різних відділень, виготовлену спеціально для експертів і розроблену, либонь, мало не Інститутом криміналістики, але Болотов рішуче відмовлявся від найспокусливіших пропозицій, і, мабуть, чинив правильно, бо ніхто в розшуку не уявляв собі експерта Болотова без цієї невизначеного кольору пошарпаної валізки з потемнілими замками.