Ростислав Самбук - Вибух

— Чи не забагато вас, начальники?

— Зовсім знахабнів! — аж здивувався Гутовський.

— А це не нахабство: чесних людей під замком тримати?

— Це ти — чесний?

— Свої права знаємо.

Ця суперечка могла тривати хтозна-скільки, і Хаблак підкликав Гринюка до столу, де лежало фото Манжули.

— Знаєте його? — запитав.

Гринюк утупився в знімок важким непорушним поглядом. Обличчя в нього напружилося. Хаблакові здалося, що впізнав Манжулу й тягне час, аби визначити лінію поведінки.

Нараз Гринюк обережно поклав фотографію на середину столу й рішуче похитав головою.

— Не знаю, — одповів. — Уперше бачу.

— Подумайте, Гринюк, — обережно почав Гутовський. — Товариші, самі розумієте, даремно б не приїжджали. — А що мені думати: не знаю.

— І не чули такого прізвища: Манжула? — запитав Хаблак. — Манжула Михайло Микитович?

— Не чув.

— Тоді поясніть, чому в блокноті громадянина Манжули, який мешкає в Одесі, занотовані ваші ініціали й телефон?

— А я звідки знаю? Може, машини потребував, бо я диспетчером у автогосподарстві…

Коли Гринюка вивели, Хаблак обвів присутніх допитливим поглядом. Першим озвався Стефурак:

— Знає він Манжулу, добре знає, упізнав одразу, тільки зиркнув на фотографію…

Гутовський схвально кивнув, а Пекар промовчав.

— Певно, знає, — погодився Хаблак. — Та наші емоції і здогадки до протоколу не підшиєш. Шукатимемо докази.

Наступного ранку Хаблак із Стефураком виїхали до Косова: саме звідти Манжула написав одну із своїх листівок до сестри — отже, літера “К” з підкресленням чи без нього могла позначати саме це містечко. А поруч Косова, буквально за кілька кілометрів, розташувалося ще одне на “К” — Кути.

Влучили в десятку. Номер телефону біля “К” з підкресленням та ініціалами “О.П.” належав Олександрові Петровичу Волянюку — шоферові автотранспортної контори. У другому випадку все також сходилося: у Кутах мешкав шофер лісгоспу Станіслав Корнійович Бабидович. Як і Волянюк, мав телефон. їхні номери й були записані в блокноті Манжули.

Але удача, як устиг уже переконатися Хаблак, завжди приходить не в чистому, так би мовити, вигляді. Щось обов’язково мусить бути не так, щось мусить затьмарити небо — так трапилося і тепер: через кілька хвилин після того, як вони вийшли на Волянюка, товариші з Косівськоі міліції з’ясували, що той лише позавчора взяв на тиждень відпустку за власний рахунок і виїхав кудись на Закарпаття до хворого брата.

Стефурак запропонував поїхати до нього додому й з’ясувати в жінки, де саме перебуває зараз Олександр Петрович — до Закарпаття рукою подати, можна й з їздити, — та Хаблак запротестував. Адже дружина чи родичі могли нічого й не сказати, самі ж попередять Волянюка про те, що ним цікавиться міліція. Коли той справді причетний до якихось махінацій, може замести сліди, попередити співучасників.

Виявилось, майор таки мав рацію, і це з’ясувалося буквально одразу.

Поки розпитували про Манжулу працівників готелю (там ніхто не пам’ятав його), минуло досить часу, і в Кути дісталися під час обідньої перерви. Правда, в лісгоспівському гаражі перехопили механіка, але той на запитання про Бабидовича лише розвів руками.

— Пішов обідати, — пояснив. — Кілька хвилин тому. В нього машина зіпсувалася, на ремонті, от він слюсарям і допомагає, але зараз обід.

Чекати на Бабидовича не хотілося, то більше, траплялася вигідна нагода побалакати вдома, подивитися, як живе й саме чому ним зацікавився Манжула, — офіцери, дізнавшись адресу Станіслава Корнійовича, поїхали до нього.

Дім Бабидовича стояв на околиці містечка — справний цегляний будиночок за чепурним парканом із звареної арматури. Бабидович сидів біля столу надворі й зачісувався. Видно, щойно вмився, бо мокрий зібганий рушник лежав на колінах. Жінка клопоталася на літній кухні, розігріваючи обід.

Побачивши незнайомців, Бабидович не схвилювався і не занервував — дивився очікувально і, дізнавшись, хто саме завітав до нього, також спокійно запропонував сісти до столу.

Та все ж Хаблак помітив у його очах чи то настороженість, чи то спантеличення, та, зрештою, це можна було б виправдати: раптом приходять до тебе два міліцейські офіцери, один з області, а другий аж із Києва, що ж тут гарного?

Хаблак виклав на стіл Манжулину фотографію, Бабидович узяв її без запрошення і, не чекаючи на запитання, мовив:

— Якщо відносно цього чоловіка, то вперше бачу.

— Так, відносно цього, — ствердив Стефурак. — Та гляньте уважніше.