Ростислав Самбук - Вибух

Леонід Павлович подумав: звичайно, можуть виникнути різні небажані запитання, але, зрештою, він завжди виправдається інтересами виробництва; певно, він організував би Манжулі цей вагон за вечерю в ресторані, але той нараз сказав таке, що в Гудзія заболіли скроні й нараз зовсім потверезішав. Навіть перепитав, чи не почулося, проте Манжула підтвердив: так, за цей вагон йому, Гудзієві, заплатять п’ять тисяч.

Трохи оговтавшись, Леонід Павлович хотів запитати, який дурень і за що викладатиме такі гроші, але своєчасно втримався. Зрештою, це його не обходило, і чим менше він знатиме, тим краще.

Через три дні Гудзій пробив алюмінієвий лист заводові, який, виявляється, збирався виготовляти з нього різний побутовий мотлох, щось на зразок садових лійок чи дитячих іграшок — і одержав паку грошей — вимріяні п’ять тисяч. Поклав до дипломата, все ще не вірячи, не йшов додому, а летів. Знав: Зіна отетеріє побачивши…

Зіна і справді була вражена: п’ять тисяч — ціле багатство. Вона лише мріяла про дублянку, заздрісно позираючи на жінок, яким пофортунило, а тепер можна дозволити собі норковий капелюшок, а Леонідові — шкіряне пальто.

Правда, Зіна швидко підрахувала, скільки лишиться. Виявилось, зважаючи на ії ще незадоволені бажання, не так уже й багато. Скрушно покрутила головою і тільки по тому запитала:

“Звідки?”

Леонід Павлович пояснив усе щиросердно: не звик критися від дружини, тим більше, що іноді вона просто докоряла йому: у декого чоловіки вміють жити і якось використовують своє становище, лише ми…

“А це небезпечно?” — поцікавилась Зіна.

Леонід Павлович безжурно махнув рукою.

“У крайньому разі, доганяка за нехлюйство. А зважаючи на те, що керівник я молодий і помиляюсь уперше, може взагалі обійтися”.

“П’ять тисяч за догану — дурниці, — рішуче відрубала Зіна. — Якщо б мені платили вдесятеро менше, й то…”

На цьому й порозумілися.

Коли Леонід Павлович десь через півроку приніс ще п’ять тисяч, Зіна сприйняла це як належне. Навіть поцікавилась, на що можна розраховувати в майбутньому?

Але чоловік не міг дати певної відповіді. Його опікування справами досить дрібного підприємства помітив заступник начальника главку Гаврило Климентійович Татаров — старий сухар і ортодокс. З ним ні випити, ні побалакати, знає тільки роботу й сім’ю. Стара кадра, що якось випадково опинилася в главку й дотягувала тут останні роки до пенсії.

До речі, Гудзій уже повідомив про це Манжулу: мовляв, радий би до раю, та гріхи не пускають — усе, з алюмінієвим листом крапка. Якщо він ще хоч раз учинить таке, виникне скандал, почнуться розслідування, комісії, а кому це потрібно?

Так, розслідування, звичайно, не потрібні, погодився Манжула, але треба врахувати: сам Геннадій Зіновійович вимагає, аби знайти якийсь вихід, бо справа з алюмінієвим листом виявилась перспективною.

Того разу Гудзій вперше почув це ім’я — Геннадій Зіновійович. А через день Манжула запросив його на зустріч з ним — шефом, як повідомив не без шаноби.

Потім вони зустрічалися ще кілька разів, не часто, лише за потреби, як і сьогодні.

А Геннадій Зіновійович відсьорбував холодне шампанське й дивився на Гудзія холодно та уважно. Думав: якщо цей слизняк зуміє організувати поліетилен, варто його винагородити. Так, на поліетилені можна непогано заробити. Навесні він їздив приміськими селами, так би мовити, на натуру, вивчав запити приміського населення — поліетиленової плівки катастрофічно не вистачає, і приміські баришники, які постачають місту найперші огірки та помідори й зайняли теплицями мало не всі свої присадибні ділянки, готові платити за поліетилен мало не золотом.

І нехай платять, розмірковував Президент. Щоб він міг жлуктити з цим недотепою марочне шампанське.

Підвів руку з фужером і мовив:

— Твоє здоров’я, Льоню! П’ю за твій гострий розум, за вміння все бачити й все розуміти, за твою життєву хватку. І за наші спільні з тобою позиції.

І вони випили, дивлячись один на одного приязно, як добрі компаньйони, бо коньяк і шампанське розігріли їм кров, і все навколо видавалося значно кращим, ніж було насправді.

13. — Треба їхати в Карпати.

— Так, без цього не обійтися, — погодився Хаблак і подивився на Дробаху запитально, хоча й без цього було зрозуміло: їхати йому.

— Завтра.

Дробаха підсунув Хаблакові блокнот, знайдений на Манжулиній квартирі. Мовив:

— Я попросив досвідчених людей проаналізувати адреси й номери телефонів, записані тут. Більшість, звичайно, одеські, їх виведемо в окрему групу, і в разі потреби ними займуться одеські товариші. Є також кілька київських телефонів. Нічого підозрілого: міністерства, главки, трести, підприємства. Манжула — постачальник і, натурально, мусив мати широке коло знайомств у цій сфері. Нарешті, є п’ятизначні телефонні номери. Радив би звернути на них увагу. Як правило, такі телефонні номери використовуються районними АТС.