Ростислав Самбук - Вибух

— Вибух ви придумали здорово! — підлестив огрядний. — Зробили ми все так, що не підкопаєшся. Він сам валізу упаковував, потім Рукавичка його у сусідню кімнату для розмови покликав, я міну й підклав. Сам завів і перевірив. Плюс-мінус п’ять хвилин, навіть урахував, що рейс може трохи затриматись. Перед Одесою мусили й вибухнути.

— А скажи мені, Бублику, — нараз хитро примружився Президент, — тобі не шкода було?..

— Манжулу?

— Ні, але ж літак повний…

— На всіх жалю не вистачить.

— Отож, — погодився Президент. — Про себе мусимо дбати, на інших начхати.

— І наплювати. То слухайте далі. Якась бабусенція сказала Майці, що Михайлова сестра в сусідньому кварталі в газетному кіоску сидить. Ну, ми не лопухи, подзвонили на завод секретарці, вона нам усе й виклала: прізвище, ім’я та по батькові директора, себе також назвала. Майка й попхалася до кіоска. Та бабка вуха й розвісила, все чин чинарем, ми його й вислідили. На морському березі й взяли.

Президент зауважив:

— Не подобається… Як хочеш, Бублику, а це мені не подобається. Вдень і на березі — могли вас засікти.

— Ні, — заперечив Бублик, — не хвилюйтеся. Місце там безлюдне, ніхто не вештається, дачники за півкілометра на пляжі…

— А як же він з вами пішов?

— Не хотів, — невдоволено покрутив головою Бублик, — догадувався, що негарно буде, і не хотів. Не йшов, поки Рукавичка йому ножа не пред’явив. Навіть уколов трохи. Тоді пішов…

— Ну-ну…

— А далі все чин чинарем. Берег крутий, урвище, і каміння внизу. Він утік би, та посередині. Я попереду, а за ним — Рукавичка. Рукавичка й підштовхнув його…

— І ніхто не бачив?

— Так пляж за півкілометра, а тут місце безлюдне.

Президент потягнувся до пляшки, і Бублик побачив, як трусяться в шефа пальці. Посміхнувся поблажливо й сам наповнив чарки. Президент випив поспішливо й жадібно. Коньяк заспокоїв його, бо відкинувся на спинку гойдалки й мовив умиротворено:

— Усе добре, що добре закінчується.

— Падло! — люто вигукнув Бублик. — Він заліз до нашої кишені. Скільки, ви казали, загарбав?

— П’ятдесят, не менше. Чистих п’ятдесят тисяч, а може, й більше.

— Хіба можна простити?

Президент заплющив очі, підставивши обличчя сонячним променям. Мовив розсудливо:

— Можна навіть це простити. Ну, витягнув Манжула з твоєї кишені десять кусків. Ти б не помер…

— Але ж чому ви розпорядилися?..

Переможна посмішка осяяла Президентове обличчя.

— Тому, Бублику, що насмітив він. Гроші ми з тобою маємо й матимемо, а через Манжулу на нас би вийшли.

— Звідки знаєте?

— Господь-бог анонімку підкинув.

— Ну ви й даєте!

— Міліція йому на хвіст сіла, у Карпатах десь наслідив, обехеесівці в Манжулу й вчепилися.

— Ось воно що! А я гадав…

— І правильно гадав, Бублику. Ти в мене розумний: так буде з кожним, хто захоче обманути Президента. — Це прозвучало дещо награно-патетично й розходилося з попередньою Президентовою заявою про те, що через десять тисяч вони не померли б, проте Бубликові було не до психологічних спостережень. Мовив, потерши руки:

— Тепер оближуться… Манжула вже нічого не скаже.

Президент не відповів. Посидів трохи з заплющеними очима й нарешті запитав наче й не до ладу:

— Ти коли машину перефарбовував?

— На вишневу?

— Угу.

— Минулого літа.

— А інспекцію повідомляв?

— Що перефарбовував?

— Так.

— Для чого?

— Завтра віддаси Лазареві. Нехай знову зробить білою.

— Але ж мені більше подобається вишнева.

— Скажіть, будь ласка, — перебільшено ввічливо, навіть із знущальними нотками запитав Президент, — а чи подобається вам це? — схрестив пальці обох рук.

— Ні! — Бублик не помітив іронії та знущального тону. — Не подобається.

— А якщо не подобається, роби, як сказано.

— Лазар за термінове фарбування знаєте скільки здере? — зробив останню спробу відкараскатися Бублик. — П’ять сотень.

— А свою голову в скільки оцінюєш?

Бублик з повагою поплескав себе долонею по чолу.

— Поки тут дещо є…

— Нема! Нема, коли вошивих п’ять сотень рахуєш. А ти подумав: хтось в Одесі чи там, ну, на березі моря, побачив вишневу “Волгу”? Вбита людина й “Волга” неподалік…

— Ні, — впевнено відповів Бублик, — міліція в нас метикована. Кому на себе вбивство вішати хочеться? Спишуть на нещасний випадок. Ми з Манжули навіть годинника не зняли, а в нього японський, ніхто його не грабував і не вбивав, ішов стежкою над прірвою і спіткнувся…

— Я сказав!