Ростислав Самбук - Вибух

І чи не є його клопоти з вибухом у аеропорту й вишневою “Волгою” зовсім мізерними, мине час — і все забудеться, а історія складається з якихось більших, значніших подій, у порівнянні з якими те, чим він займається, піщинка на безмежному одеському пляжі.

Хаблак занурив обличчя у воду, пірнув і поплив у глибині з розплющеними очима. Зовсім поруч — здається, міг би дотягнутися рукою — гралися рибки — мабуть, ставрида. Хаблак спробував спіймати одну, але йому не вистачило повітря. Виринув, набрав повні легені й повернув до берега, швидко й ритмічно викидаючи руки.

Берег наближався, більшав — крутий, кам’янистий, суворий — і Хаблак уже не думав байдуже про себе й свою справу.

У Біленковій альтанці сиділо троє хлопчаків, двоє приблизно одного віку, років одинадцяти-дванадцяти, й третій, певно, дошкільник, проте, виявилося, вже закінчив перший клас, про що й повідомив не без пихи. І ще виявилось, що хлопці вчора вранці, біжучи на море, зробили невеличкий гак, бо мусили нарізати в акацієвому гаї рогачів для рогаток, там і наштовхнулися на вишневу “Волгу” й двох чоловіків біля неї.

Хлопці сиділи на старому продавленому диванчику, який доживав свій вік у сержантовій альтанці, дивилися на двох дядьків у цивільному, котрих чомусь цікавлять такі дрібниці, як “Волга” під акаціями — скільки тих “Волг”, “Жигулів” та “Москвичів” гасає приморським шосе та путівцями, особливо тепер, під час курортного сезону. А Хаблак думав: оці троє хлопчаків тільки вчора спілкувались із злочинцями, вбивцями, тільки вчора вранці, зараз розпитає їх і, можливо, одразу вийде на слід.

Але потихеньку-полегеньку, щоб не сполохати долю, щоб не випустити жар-птицю, яку вже тримаєш в руках.

Хаблак присунув стільця до диванчика, аби добре бачити обличчя хлопчаків, і почав здалеку:

— Для чого ж вам так терміново знадобились рогатки?

Перезирнулися, мабуть, дивуючись з нетямущості дорослого й зовні солідного та розумного чоловіка. Рудий нестрижений хлопчак з задерикуватими зизими очима одповів:

— А ворон стріляти чи голубів. їх, знаєте, скільки розвелося!

— Тебе як звуть?

— Степаном.

— За скільки кроків улучаєш в голуба?

Скосив око на друзів — якби не було поруч свідків, міг би трохи й прибрехати. А так посоромився і сказав правду:

— Ну, за п’ятнадцять.

— Добре, — похвалив Хаблак. — Око в тебе зірке. Від такого ока ніщо не сховається. То скажи мені, Стьопо, ти, звичайно, запам’ятав номери тої вишневої “Волги”?

Хлопець розгублено стенув плечима.

— Так я ж не знав, що треба запам’ятовувати…

— А ви? — перевів погляд Хаблак на інших.

Степанів ровесник також знітився під майоровим поглядом, а найменший нараз заявив упевнено:

— Не наша “Волга”, не одеська.

— Чому? — не втримався від поспішливого запитання Хаблак. — Чому так уважаєш? Бачив номери?

Хлопчик похитав головою і пояснив:

— Ні, задній номер рушник затуляв. Багажник дядько підняли й рушник повісили — на сонці, аби підсох.

— А передній?

— Там не підлізеш. Ожинові кущі, й машина впритул до них стояла. Мотором…

— Звідки ж знаєш, що не одеська?

— Я ж технікою цікавлюсь…

— “Волги” і в Києві і в Одесі зовсім однакові.

— А в нас інші талончики про техогляд. Бачили, їх на машинах ліплять?..

— Бачив, — ствердив Хаблак, — на лобовому склі.

— Точно. Тільки в нас у Одесі білий квадратик і цифри червоні — тисяча дев’ятсот вісімдесят один, а на тій “Волзі” цифри були чорні.

“Київська!”. Хаблак пригадав київські приватні машини. Так, у Києві цього року власники ліпили білі квадратики з чорними цифрами, минулого року — зелені, а цього — білі.

— Ти точно пам’ятаєш, що білий талончик? — перепитав. — З чорними цифрами?

— Можу забожитися.

— Не треба. — Хаблак зустрівся очима з Волошиним, той давно все зрозумів, майорові здалося, навіть підморгнув непомітно.

— Ну, а дядьки біля “Волги”? — взяв на себе ініціативу Волошин. — Хто з вас запам’ятав їх?

Рудий Степан підніс руку, зовсім як на уроці в школі.

— Я, — почав упевнено і трохи відтер плечем малого, котрий помітив якийсь нікому не потрібний паперовий квадратик і чомусь одержав за це похвалу приїжджих. — Я точно бачив, один стояв біля акації, такий високий, у чорному береті, з біноклем. І на дорогу дивився.

— Добре, — схвалив Волошин, — здається, ти гарно його запам’ятав. І цей дядько дивився на дорогу в бінокль?

— Ні, бінокль у руці тримав. Але для чого ж бінокль, тільки щоби дивитися.